Вітаю Вас Гість!
Понеділок, 20.11.2017, 16:18
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Пошук

Мапа гостей

Календар

«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Важливо

Адреса нашого сайту змінилась, прошу заходити до нас за адресою bratkozak.com.ua

Наша кнопка

Випадкове фото

Останні статті

Погода

Українська рейтингова система Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Історія козацької зброї

повернутись в арсенал
перейти до гармат

АРТИЛЕРІЯ (армата) – рід військ, вид вогнепальної зброї, який призначався для ураження противника та руйнування його оборонних споруд за допомогою вражаючих елементів великої ваги та розмірів (ядра, бомби тощо).

В Україні перші гармати з'явилися в кінці 14 ст. Зважаючи на велику вагу та громіздкість перших гармат, їхню невисоку скорострільність, вони застосовувалися для оборони замків. Велика вартість перших гармат обумовила те, що в українських містах їх було ще небагато. В 1471 р. у Вінниці була 1 гармата, в Чуднові – 3, а в Житомирі – 4 великі гармати і 5 тарасниць. В 15 ст. в Україні вже почалося власне виготовлення гармат.

Перебували гармати і на озброєнні в козаків. Частина цих гармат була захоплена в татарських та турецьких містах. Інші потрапили до козаків після захоплення замків під час повстань, а деякі надавалися правителями тих держав, які бажали залучити запорожців на свою службу. Кількість гармат, які перебували в козацькому війську, не перевищувала 20–30 штук. А., яка використовувалась у козацькому війську, в переважній більшості була малокаліберною. Це пов'язано з тим, що козацьке військо відзначалося великою мобільністю і тому використовувало легкі гармати. Крім того, польський уряд намагався не озброювати козаків гарматами, а особливо гарматами великих калібрів.

Богдан Хмельницький надав А. статусу окремого роду військ. Гармати були зведені в окремий підрозділ, їм було виділене кінне прикриття. 15 невеликих гарматок були поставлені на двоколісні лафети і переведені на однокінну тягу, що збільшило їх маневреність. В той час це було новинкою в артилерійській справі, й у використанні легкої кінної артилерії українські війська випередили Європу на 100 років. У подальшому зростала в українському війську і кількість гармат полкової артилерії, і парк важкої польової артилерії; в цьому компоненті українське військо не тільки не поступалося польському, а й переважало його. В поході під Берестечко в козацькому війську було 100 гармат. З них до трьох десятків великокаліберних гармат знаходилися при гетьмані, а при кожному полку було по 5–6 гармат менших калібрів. Була створена військова людвісарня, в якій виготовлялися гармати і дзвони. Керував А. генеральний обозний з артилерійською старшиною: гарматними осавулом, писарем, хорунжим. Крім того, "на послузі при гарматі" було по 80 пушкарів і гармашів, довбиші, цирюльник, ремісники, стадники, коновали. Розміщувалась військова А. в Переяславі, а потім у Корсуні. В подальшому організація козацької А. ще більше вдосконалилася. На утримання А. були виділені спеціальні маєтності (Лохвиця та Ромни, а пізніше Короп). Поширеним в Гетьманщині було і виробництво гармат. Все це привело до збільшення кількості гармат в козацькому війську.

А. Гетьманщини поділялася на генеральну, полкову та сотенну. Загальне керівництво всією А. здійснював генеральний обозний. Був створений спеціальний орган для управління всією А. – Канцелярія генеральної артилерії, яка підпорядковувалася обозному. Ця канцелярія займалась артилерійським спорядженням, слідкувала за ливарними, пороховими та кінськими заводами. Генеральна військова А. розміщувалася в гетьманській резиденції. Управління генеральною військовою А. здійснювала артилерійська старшина, номенклатура якої, як і склад артилерійських служителів, майже не змінився з часів Б.Хмельницького. На початку 18 ст. в генеральній військовій артилерії нараховувалося 40 гармат.

Полкова артилерія розміщувалася в полкових містах. Очолював полкову артилерію полковий обозний, який здійснював управління нею за допомогою полкової артилерійської старшини та артилерійських служителів. Кількість гармат в полковій А. була значною. Так, на початку 18 ст. в одному Полтавському полку їх нараховувалось 20.

Сотенна А. призначалася для захисту населених пунктів (міст, містечок, великих сіл). До її складу входили і гармати, і гаківниці, яких у деяких сотнях нараховувалося по 10 і більше. Купувалися ці гармати сотенними урядами, магістратами і окремими старшинами. В сотнях спеціальних артилерійських команд для обслуговування А. не існувало. До несення караулів та обслуговування гармат почергово залучались козаки сотні.

На Запорізькій Січі також була своя А. Загальне керівництво січовою А. здійснював військовий обозний. Військовий пушкар під керівництвом обозного завідував усією січовою артилерією і розпоряджався в січовій пушкарні, де зберігалися запасні гармати та боєприпаси (порох, свинець, ядра). До складу артилерійських команд на Січі входили виборні підпушкарі та гармаші. Частина гармат розміщувалась на січових укріпленнях, для охорони яких вони призначалися, а інші супроводжували козацькі команди в походах.

Занепад козацької А. почався після поразки антимосковського виступу гетьмана І.Маепи. З України в Росію була вивезена вся генеральна та полкова А. Після цього склад генеральної та полкової А., незважаючи на всі зусилля козацьких властей, не був поновлений у тій кількості, яку він мав у другій половині 17 ст. Навіть під час війни генеральна військова артилерія складалася всього з 6 гармат (4 трифунтових і 2 чотирифунтових). Козацький полк вирушав у похід з трьома півторафунтовими гарматами, яких було менше, ніж в російських піхотних та кавалерійських полках. Не кращим був стан і сотенної А. Так, у 1725 р. в 13 сотнях Полтавського полку було лише 2 гармати. З тих гармат, які залишилися в українських містах, значна частина була старих типів, із великими запалами, непридатних до стрільби.

Під час захоплення росіянами в 1709 р. Чортомлицької Січі була захоплена січова А. На Кам`янській та Олешківських Січах, які перебували під протекторатом кримського хана, запорожцям було заборонено тримати гармати. На Новій Січі А. біла відновлена.

Разом із ліквідацією російським урядом Запорозької Січі і козацьких полків в Гетьманщині була ліквідована і козацька А.

ВОГНЕПАЛЬНА ЗБРОЯ - зброя, в якій для викидання із каналу ствола вражаючого елементу (куля, ядро тощо) використовується сила тиску газів, що утворюються при згоранні пороху.

В Європі В.з. з'явилась на початку 14 ст. Перші гармати були короткими та нагадували ступку, заряд пороху підпалювався з дула. Пізніше запалювальний отвір почали робити в казенній частині ствола. Спочатку гармати зварювали із залізних смуг і скріплювали кільцями, а потім стали лити із бронзи. Перші гармати були громіздкими, відзначались низькою скорострільністю і були непридатні до застосування в маневровій боротьбі. В Україні В.з. з'явилася в кінці 14 ст. Але з огляду на велику вагу та громіздкість перших гармат, їхню невисоку скорострільність та велику вартість (в 15 ст. вартість гармати дорівнювала вартості череди з 442 голів великої рогатої худоби, а один постріл коштував стільки ж, скільки коштували 9 корів) їх застосовували тільки для оборони замків. Ручна В.з. у скорострільності, влучності та у зручності користування поступалась лукам.

Кінець 15 - початок 16 ст. позначений прогресом у розвитку В.з. Гармати почали лити з цапфами (циліндричними виступами з обох боків ствола, на яких він рухався у вертикальній площині), що полегшувало наведення їх на ціль і дозволяло використовувати менш громіздкі лафети. Крім того, більш широко стали застосовуватись замість кам'яних металеві ядра. Це привело до зменшення калібру гармат та їх ваги. В Україні з'явились нові типи гармат (серпентини, кулеврини, октави, фальконети), збільшилась їх кількість (у Львові в 1570 р. нараховувалось 8 гармат, у Вінниці в 1552 р. - 3, а у Києві - 29).

В 16 ст. гармати перебували на озброєнні козаків. Козаки Д.Вишнивецького мали трофейні гармати з турецьких фортець. Частина гармат надавалась козакам правителями тих держав, які бажали залучити їх на свою службу. Під час повстань козаки захоплювали артилерію, яка перебувала в українських замках. Тому всі типи гармат, які згадуються в описах замків, перебували на озброєнні козаків. Але в козацькій артилерії переважали фальконети й інші гармати невеликих калібрів, що найбільше пасували до маневрової боротьби. Визвольна війна сприяла розвитку козацької артилерії. Було організоване виготовлення гармат, запроваджена польова артилерія і сформований парк генеральної артилерії.

В 16 ст. великі зміни відбулись і в конструкції ручної В.з. Були винайдені і поступово запроваджувались у практику гонтовий, колісцевий і кремінний ударний замки. Усе це підвищило надійність ручної В.з., її влучність, зручність користування нею і сприяло її поширенню. Подібні тенденції у розвитку В.з. були характерні і для України. Адже вона була тісно пов'язана з Європою, і до неї проникали всі новинки європейського зброярства. І дуже швидко В.з. стала найбільш поширеним типом зброї у козаків. В подальшому на озброєнні козаків перебували всі відомі в Європі типи В.з.: аркебузи, мушкети, гвинтівки, гаківниці тощо. Крім того, постійно ведучи боротьбу з Туреччиною, козаки могли на практиці знайомитись із досягненнями східного зброярства і запозичувати їх. У В.з. козаків часто використовувались східні (іспано-мавританські) замки. А яничарки були одним із поширених типів рушниць. Але найбільше сприяло поширенню В.з. серед козаків її масове виготовлення українськими ремісниками. Уже в 16 ст. вона виготовлялась навіть у невеликих містечках. Ця зброя виготовлялась масово і за ціною була приступною для селян (на початку Визвольної війни І.Вишневецькому вдалося конфіскувати у своїх селян кілька десятків тисяч самопалів). Природно, що озброїти багатотисячні козацькі армії часів Хмельниччини імпортною зброєю було неможливо.

З 18 ст. почався занепад козацької артилерії. Після поразки антимосковського виступу І.Мазепи українська артилерія була вивезена в Росію, а запорожці, які перебували під турецькою протекцією, не мали права володіти гарматами. Виробництво гармат в Україні занепало, озброєння артилерією козацького війська знаходилось під контролем російського уряду. Занепад козацького війська призвів до того, що ефективна для 17 ст. традиційна козацька тактика використання В.з. у нових умовах виявилась застарілою. Козацтво не використовувало рушниці з багнетами, які могли ефективно застосовуватися лише в щільних бойових порядках піхотних підрозділів. Козацтво ж уже було перетворене в допоміжний рід військ - іррегулярну кавалерію і не змогло сприйняти найновіші тенденції у розвитку В.з. та її використанні. А після ліквідації російським урядом українського козацтва були втрачені будь-які можливості розвитку козацьких традицій виготовлення та застосування В. з.

Тарасниця (також тараниця, з нім. Terrasbüche) звалася від того, що первісно служила до оборони мурів; її ставили на замкових блянках або тарасах. Тарасниці були спершу невеликого калібру; згодом цієї назви вживали для великих штук.

Півтарасниця - це гармата (пушка) того самого типу, що тарасниця, але менша від неї.

Фоглер (або фогляр, нім. Vögler, франц. veuglaire) - більш високонахилена гармата, з рухомою коморою на порох.

Гуфниця (нім. Haufiz) - коротка гармата, більшого калібру, служила до стрілянння під більшим кутом нахилу, наприклад, на ворога, захованого за муром, чи валами. Відповідає нинішнім гавбицям.

Півгуфниця - менший калібр гуфниці.

Бомбарда - коротка гармата з широким дулом на великі кулі, що нею розбивали мури; те саме значення мав моздір.

В інших джерелах зустрічаємо ще такі назви:

Шрубниця - гармата, складена з частин, що разом були зішрубовані; їх розкручували коли треба було гармату почистити.

Півшрубниця - менший вид шрубниці.

Шротівниця, харчівня - назва невияснена.

У 17 столітті фран¬цузький інженер Боплан писав, що у запорожців зі зброї були у вжитку фальконети, ядра, порох, пищалі та шаблі. Кожен козак, ідучи в похід, брав шаблю, дві пищалі, шість фунтів пороху. Важкі бойові набої вантажилися на човни, а легкі - зали¬шалися при собі. Пищалі, як зауважував Боплан, були звичайною зброєю у козаків, з них вони дуже влучно стріляли. Пищаль - зразок важкої довгої рушниці.

Український літописець Григорій Граб'янка в 17 столітті писав, що із озброєння у запорожців зазвичай були гармати, шаблі, списи, стріли і обухи, тобто бойові молотки або келепи. Літописець другої половини 18 століття прилуцький сотник Стефан Лукомський згадував ще й про гаківниці, які теж були на озброєнні у запорожців. Це довга і важка рушниця, яку під час стріляння прикріплювали до землі своєрідним гаком, вона уражала цілі на віддалі до 300 кроків.
Після гармат і гаківниць важливою зброєю у козаків були рушниці (точніше - ручниці, від слова "рука"). Багаті козаки і старшина мали рушниці з дорогоцінними ложами, оздобле¬ними сріблом з черню та насічкою. Рушниці стріляли завдяки насипаному на поличку пороху та прилаштованого до курка та казенника рушниці кременя.

Свідчення, які відомі від першої половини 18 століття відносно цін на козацьку зброю зазначають, що рушниця коштувала від 2 до 8 карбованців. На той час це були досить великі гроші. За свідченнями сучасників, козаки користувалися рушницями бездоганно, стріляючи з них на доволі велику відстань і дуже влучно.

Рушниці у козаків ще мали назву самопалів, як правило їх виготовляли на Запорожжі та в Гетьманщині, а ось більш досконалі мушкети завозились з-за кордону, їх вартість була значно вищою. Таким чином, маємо вважати, що рушниці, самопали і мушкети - це різні назви однієї й тієї ж зброї.
На озброєнні у запорожців були також і пістолі. Кожен козак мав при собі чотири пістолі, причому-два з них носилися за поясом, а два - в шкіряних кобурах ("кубур" з татарського - чохол або футляр), пришитих поверх шароварів. Кулі для пістолів, судячи із зразків, які знаходять у наш час там, де перебували у різні періоди Січі, були за розміром з гороб'яче яйце. Для їх відливки застосовували спеціальні форми.

Рушниця, пістоль і шабля були гордістю кожного козака, тому їх завжди прикрашали дорогими оздобами, коштовним камінням і завжди тримали зброю в ідельному порядку, від чого склався у козаків термін для ручної зброї - "ясная зброя". Як говорить очевидець: "Оружие у них все было убрано в золото да в серебро, на оружие они все багатство своє покладали: то не козак, коли у него скверное оружие".

У запорожців порох для вогне¬пальної зброї був не власного виробництва, його привозили на Січ з Польщі, України, Туреччини, а більше всього з Москви, особливо після 1654 року.

Зі зброї "рукопашного боя" все ж для козака на першому місці була шабля. У запорожців шаблі використовувались не дуже криві і не довгі, але ж зате високого гатунку та вельми гострі: "Як рубне кого, то так надвоє і розсіче,- одна половина голови сюди, а друга туди". Руків'я шабель нерідко обкладалися лускатою шкірою морських риб і закінчувалися зображенням голівки якогось птаха чи звіра. Леза часто мали золоту насічку і вкладалися у дерев'яні, обтягнуті шкірою або дорогою цупкою тканиною з металевою обкладкою, піхви (від слова "пхати").

Шабля була настільки необхідною зброєю для козака, що в піснях козацьких вона завжди зветься "шаблею-сестрицею, ненькою-рідненькою, дружиною-панночкою молоденькою":
"Ой, панночко наша шаблюко!/З бусурманом зустрівалась,/Не раз, не два цілувалась ".

Списи теж були у широкому вжитку козацтва. "Козакові без ратища, як дівчині без намиста" - говорили звичайно на Січі. Списи запорожці перейняли від татар, які ними користувалися ще з часів Тамерлана.

Окрім шабель та списів із ручної зброї козаки ще використовували келепи, або чекани: Ця зброя являла собою залізний молоток на дерев'яному держаку. Молоток на одному боці мав тупий обушок, а на другому – загострений кінець, руків'я з шкіряною петлею для руки. Як ойова зброя келепи слугували для розбивання залізних панцирів, або як допоміжна ударна зброя.

Літописні свідчення вказують ще на вживання козаками бойових луків і стріл, що вкладувались у сагайдаки, на зразок
татарських або турецьких. В козацьких віршах, які дійшли до наших днів, а також на народних картинах, лук і стріла являються необхідною деталлю озброєння запорожця:
"Як натягну лук я, брязну тетивою,/То мусить утікати хан кримський з ордою".

До всьго описаного козацького озброєння слід доповнити ще й кинджали, ножі, панцирі й кольчуги, які теж мали місце у військовому обладунку. Відносно використання козаками панцирів маються літописні свідчення від 1572 року, коли козацький отаман Сверговський, допомагаючи Івоні у здобутті молдовського престолу, озброїв своїх козаків для боротьби з турками і волохами "огнистым оружием и панцирями". Щодо кольчуг, то знаходження їх на місцях Запорозької Січі теж вказує на те, що вони використовувалися запорожцями як бойовий обладунок.

Для носіння пороху та куль у козаків використовувалися натруски, для патронів - лядунки, а для кременів особливі сумки. Окрім цього, для пороху пристосовували ріжки, виготовлені з коров'ячих або оленячих рогів.

Вся "рукопашная" або холодна зброя, якою користувалися козаки, в основному виготовлялася на Січі, де постійно мешкали вправні майстри-зброярі. Але ж власна ручна зброя не виключала й привізну. Надходила вона із Криму і Туреччини, завозилася із Західної Європи а також з Московщини. На деяких козацьких шаблях, що збереглися до наших днів, є золоті та срібні насічки, які являють собою сури (вірші) з Корану, карбовані герби Російської імперії або вензелі російських царів і цариць. Яскравим прикладом цього є шабля в експозиції Прилуцького музею. Ця шабля періоду козаччини є витвором східних зброярів, більш за все турецького походження. На полотні її леза, поблизу руків'я, є срібні насічки на арабській мові. Також у вітринах музею можна побачити прекрасні екземпляри невеличких гарматок і мортир часів козаччини. А сагайдак з луком і стрілами та сідло східної роботи, являються перлинами козацької експозиції Прилуцького музею.

Озброєнню самого козака відповідав і "рондик", тобто убір його бойового коня. У багатьох запорожців на коня одягалась вуздечка з "байраком" або мундштуком і лакованим ремінним повіддям, чепрак ясно-червоного кольору, обшитий галуном, орчак або кульбака, тобто сідло на червоному оксамиті зі срібними галунами, з підвішеними по боках на пряжках підтебеньками, тобто шкіряними полами, іноді з тисненням та розписами. Спереду сідла підвішувались дві кобури для пістолів, ззаду нав'язувалися ремінні тороки для прикріплювання сумки чи в'юка, а Іноді й полоненого в бою ворога. У походах кінні козаки користувалися також нагайкою або гарапником з руків'ям, прикрашеним карбованим сріблом та коштовними камінцями.

Козаки володіли своєю зброєю з неповторним мистецтвом, так що, за словами літописця, і "наилучший польский гусарин и рейтарин примерен им быти не может".

Література: А п а н о в и ч О. М. Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. - К.,1969; С т о р о ж е н к о І. С. Як козаки воювали. - Дніпропетровськ, 1991; М а р к е в и ч В. Е. Ручное огнестрельное оружие. - СПб,1994; М и ц и к Ю. А., П л о х і й С. М., K w a s n i e w i c z W. 1000 slow o dawnej broni palnej. - Warszawa, 1987. Історія українського війська. – Ч.1. – Львів, 1936. (репринтне видання) – С.145–150; А п а н о в и ч О. М. Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. – К.,1969. – С.51–55, 90–92; С т о р о ж е н к о І. С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини ХVІІ століття. – Кн.1. – Дніпропетровськ, 1996; С і ч и н с ь к и й В. Чужинці про Україну. Київ, 1992; Я в о р н и ц ь к и й Д.І. Історія запорізьких козаків. Том І, Київ, 1990; Г р у ш е в с ь к и й М.С. Історія України-Руси. Том І, Київ, 1991.