Вітаю Вас Гість!
Неділя, 17.12.2017, 20:21
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Пошук

Мапа гостей

Важливо

Адреса нашого сайту змінилась, прошу заходити до нас за адресою bratkozak.com.ua

Наша кнопка

Випадкове фото

Останні статті

Погода

Українська рейтингова система Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Каталог статей

Головна » Статті » Байки, небелиці

Росецький О. В. Козацькі байки про героїв минулих та сучасних

Звідки запорожці пішли

   

       Казали старі люди, що запорожців нам послав сам Господь. Побачив Всевишній, як татари Україну плюндрують, пожалів людей і направив частину янголів, щоб народ вберегти. Сіли вони за порогами і почали татарам перешкоду робити, аби геть українців не знищили. 

    Від тих янголів і пішло славне Військо Запорізьке. Вони і віру боронили, і людей захищали. Славні лицарі були, нікого не боялися, і коли нападав хто, усім відсіч давали. А як розіб’ють ворогів, до церкви йшли. У них і церкви були свої, і монастирі. Набожні були, як ніхто. За це і любив їх Всевишній. Коли запорожець помирав, одразу на небо потрапляв. Старі — до раю, а молодих до янгольського війська направляли. Така вже в них доля була, вони і після смерті з Сатаною боролися. 

    Серед усіх святих найбільше Божу Матір шанували. Вона запорожців не забувала, допомагала завжди. Тому й непереможні були. Ну як таких перемогти, коли за них Бог і Божа Матір!

 

Як писарчук розуму набирався

 

        В травні це було, якраз на початку місяця. Лежав писарчук під вишнею, чекав, доки вишенька в голову поцілить. Чув від сотника, а той від полковника, що у далекій Британії один шляхтич завдяки яблуні великі знання та розум здобув. Отож вирішив і собі трохи запозичити. Чого він вишню обрав, а не яблуню, ніхто вже не пояснить, забули люди. А чи то боявся, що яблуко його дорогоцінній голові шкоди завдасть, а може, й без того розумний був, лише поштовху не вистачало, щоб геніальність прокинулася.

        Та воно нам не цікаво. Не козацьке діло — плітки збирати. Вишня то й вишня, міг би і під маслиною лягти. Це вже від смаку залежить, де кому лежати. Аби не на кладовищі.

       Отож лежав писарчук під вишнею, очікував терпляче. Години три витримав. Та дарма — жодна вишенька не впала. Не його, мабуть, день був. Піднявся писарчук, почухав потилицю і до хати пішов. Більше на такі дурощі часу не витрачав, намагався своїм розумом обійтися, а британський випадок брехнею оголосив. Воно, може, й справді брехня. А з іншого боку — він же під вишнею влігся... ще й в травні!

 

Звідки українці пішли

 

         Як зруйнував Господь башту Вавилонську, то розділив народи за різними мовами. Тоді почав їх по землях розселяти. Тут і почалося. Лізуть до нього, один одного відштовхують, галасують, як на ринку. Кожен вперед проривається, кожен найкраще відшматувати хоче.

       А з краю від Господа купка людей стояла. Тихо так, не бешкетувала, не голосила, своєї черги чекала. Примітив їх Господь і нагородити вирішив. Дав їм землю родючу, клімат добрий, річки, озера. Силою і розумом наділив, працьовитістю і чесністю, нічого для них не пошкодував. От тільки щастя мало дав, його інші народи розхапали. Назвав українцями, бо скраю від нього стояли.

 

Невдала кар’єра

 

      Була у писарчука мрія заповітна: хотів до писаря дослужитися. Та не таланило. Тільки вакансія з’явиться — завжди хтось випередить. Не було у писарчука фарту, не вистачало чогось: то часу, то грошей. Не встигав бідолаха навіть у чергу стати, настільки стрімко відбувалися призначення. Чого лише не робив, чого не вигадував. Які комбінації не прокручував — усе дарма, неначе зурочив хтось.  Він вже і хабарі давав, і до друзів звертався, а все одно в писарчуках сидів. Замкнуте коло якесь. Начебто вперед іде, а насправді навколо себе обертається. Обурився писарчук, зневірився. Через це і почалися неприємності. А все через пиху. Йому, бач, здавалося, що не дурніший за полковника. От тільки старшина так не думала.

 

Про Байду Вишневецького

 

      Як став пан Дмитро старостою канівським, мусив свої землі від татар боронити. А сил недостатньо. Він і до короля звертався, і в сейму допомогти просив. Та дарма. Не було у них ні війська, ні бажання проти ворога повстати. Лише на словах допомогти обіцяли, а далі не йшло. Тож зрозумів, що своїми силами обходитися мусить.

       Закликав він тоді усіх, хто за віру та народ смерть і муки прийняти згодний, в загони гуртуватися та до нього йти. От і повалили відчайдухи з усієї України. А як зібралося їх декілька тисяч, почали на татар нападати. Спочатку полонених відбивали, а коли силу відчули та досвіду набралися, на Перекоп ходили, фортеці турецькі руйнували. І такого страху на татар нагнали, що ті тремтіли, немов листя під вітром. До султана в Стамбул жалітися бігали: завдає їм Дмитрашка шкоди та напастей великих. Поривався Сулейман кримчанам допомогти, яничарів посилав. А воно ще гірше виходило, бо били козаки і турків, і татар. Лютував султан, та нічого вдіяти не міг. 

       Розійшлися чутки про це по всій Європі і прославився Вишневецький як великий воїн за відвагу та подвиги свої. А українці Байдою його називати почали, волелюбним тобто.

      Стверджують люди та дослідники деякі, що саме він першу Січ заснував. Зрозумів Байда: наступати треба, а не оборонятися. Тому і збудував замок на Хортиці, щоб було де і гарнізон тримати, і військо збирати. За це й прозвали його стражем Хортиці.

 

Субординація

 

      Набридло писарчукові перед сотником спину гнути та шапку скидати. Збунтувався писарчук, а може й очманів — перестав начальство шанувати, субординацію втратив. Закликав його староста не робити дурниць і язика притримати — та де там! Розійшовся писарчук, неначе з ланцюга зірвався. Не слухає нікого, лише слиною бризкає та валує по селу, що його розуму не те що на сотника — на двох гетьманів стане. От тільки не таланить йому, бо нема у нього ні грошей, ні друзів впливових. А були б, то він і в осавулах ходив би. Якби п’яний був, то, може, й минулося б. Ну з ким не буває?! А тверезому пробачення нема, це вже не балачки — дещо гірше. Тут замахом на владу тхне. 

       Добазікався писарчук — почув його пан полковник, добрі люди допомогли, їх і тоді вистачало. Наступного ж дня донесли. Через день примчав сотник і всю чуприну писарчукові вискубав. А потім на пенсію відправив. Казали люди: ще легко відбувся, могли б і до Сибіру спровадити. Пожаліли, однак. Мабуть, попередні заслуги врахували.

 

Про набіг татарський

 

       Надумав султан-калга Україною погуляти, кошелі набити, полонянок набрати. Закликає він сейменів та всіх татар охочих, поживу обіцяє та славу велику. От і набралося їх тисяч з десять, на чуже голодних, та поживу ласих. Недовго збиралися. Помчала орда на північ. Скачуть, не ховаючись, лише курява за ними та трави потоптані. Ну хто таку силу зупинить? От уже й Кодима-річка — кордон ханський. А за нею землі багаті, українські. Перелетіли Кодиму, далі скачуть.

       Раптом зусібіч мушкети вдарили, стріли полетіли. Падають передні, ті, що за ними, — спотикаються. Розгубилися татари, докупи збилися. А мушкети не вщухають, так і косять нападників. З-за кургану кіннота вискочила, вдарила по орді, надвоє розколола. Недовго татари трималися, ось уже жменька їх з калгою залишилася, «аман, аман!» — кричать, та викуп пропонують. Та не слухають козаки, посікли і калгу, і мурз його. 

       Воно й правильно. Хто на чуже зазіхає, той і своє втратить. А хто жити хоче — хай не ходить на Вкраїну. Так Сірко казав, кошовий Запорізький.

Категорія: Байки, небелиці | Додав: Ruslan (15.07.2013)
Переглядів: 3374
Всього коментарів: 0
avatar