Вітаю Вас Гість!
Середа, 20.09.2017, 01:24
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Пошук

Мапа гостей

Важливо

Адреса нашого сайту змінилась, прошу заходити до нас за адресою bratkozak.com.ua

Наша кнопка

Випадкове фото

Останні статті

Погода

Українська рейтингова система Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Каталог статей

Головна » Статті » Чорні Запорожці

Генерал Петро Дяченко: вояк чотирьох армій
Постаті славних українських вояків періоду визвольних змагань 1917-1921 років повертаються з тіні забуття. Сприяє цьому указ Президента Віктора Ющенка „Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки”. Одним з таких є наш краянин Петро Гаврилович Дяченко – людина цікавої та драматичної долі, професійний військовий, який протягом свого життя служив під чотирма прапорами, завжди залишаючись при цьому патріотом своєї рідної землі.
Народився він 30 січня 1895 року в селі Березова Лука Миргородського повіту (тепер – Гадяцького району) Полтавської губернії. Закінчив шість класів реальної школи, отримавши при цьому спеціальність механіка.
З початком Першої світової війни 19-річний Петро Дяченко був призваний до лав російської армії. Після недовгого перебування у складі 52-го Сибірського стрілецького полку, поступив до Оренбурзької школи прапорщиків. Згодом направлений до 333-го Глазівського піхотного полку, де пройшов шлях від молодшого офіцера до командира роти. Особливо прославилися глазівці в бою біля Мацкового Гаю, коли захопили в полон 60 офіцерів, 1600 нижніх чинів, здобули два міномети противника. В цих боях брав участь і підпоручник Петро Дяченко.
Він досить упевнено просувався службовими щаблями й за півтора року служби став уже штабс-капітаном. У мирний час така кар’єра була б просто неможливою, натомість у бойових умовах здібні офіцери, які користувалися довірою командування, досить швидко отримували нові звання.
Драматичного 1917-го Петро Дяченко офіційно залишає частину, в якій прослужив майже два роки. Молодий офіцер активно включається в процес українізації старої російської армії. Відомо, що він був одним з авторів «Проекту організації Військового секретарства і Українського військового управління в зв’язку з оголошенням Української Республіки». У проекті, зокрема, вказувалося на необхідність активного залучення кадрових офіцерів, прихильних українській справі.
У грудні розпочинається перша українсько-більшовицька війна. Штабс-капітан Петро Дяченко добровільно вступає до загону підполковника Юрія Капкана, головнокомандуючого Лівобережним фронтом. Невдовзі, простим козаком, - до кінної сотні 2-го Запорізького полку, що входив до складу Запорізького корпусу. Навесні 1918 року разом з цією частиною він активно бореться проти більшовицьких військ, які тимчасово окупували Україну. Визволяє від ворога рідну Полтавщину, а потім разом з групою полковника Петра Болбочана бере участь у блискавичному Кримському поході.
У зв’язку з гетьманським переворотом розпочинається реорганізація корпусу. Петра Дяченка призначають на посаду молодшого старшини кінної сотні 2-го Запорізького полку. Під час протигетьманського повстання особовий склад цього підрозділу встає на бік Директорії. Через великий наплив добровольців кінна сотня розгортається в окремий партизанський курінь імені отамана Петра Болбочана. Петро Дяченко спочатку стає сотенним, а потім і курінним командиром. Кінний курінь невдовзі роблять окремим Кінно-запорізьким Республіканським полком, який очолює сотник Петро Дяченко.
27 червня 1919 року славетний полтавець, Головний отаман військ УНР Симон Петлюра наказав перейменувати частину, яка відтепер отримала назву Кінний полк чорних запорожців. У цей час Петро Дяченко разом зі своїми вояками боровся проти більшовицьких військ під Проскуровом. У серпні він веде бої з противником в районі Житомира, Фастова та Києва, а в грудні вирушає у Перший зимовий похід на Наддніпрянщину.
Протягом усіх п’яти місяців цього легендарного рейду тилами більшовиків Кінний полк чорних запорожців був основною ударною силою Запорозької дивізії отамана Андрія Гулого-Гуленка, який у своїх наказах не раз відзначав ініціативність та сміливість сотника Дяченка. Симон Петлюра, віддаючи належне рішучим діям Петра Дяченка під час Першого зимового походу, прийняв рішення надати йому позачергове військове звання полковника.
Проте перші успіхи польсько-українських військ та взяття Києва не призвели до повного розгрому більшовиків. Незабаром розпочинається активний контрнаступ червоних. Поляки та українці вимушені відходити на захід. За таких важких умов Кінний полк чорних запорожців зберігає високу боєздатність та дисциплінованість; велика заслуга в цьому його командира.
Протягом літа 1920 року полк веде постійні бої з противником. Одним з найвідоміших епізодів став бій поблизу Чернівців, коли чорні запорожці прорвали більшовицькі позиції, зайняли села Бабчиці та Борівка й захопили при цьому значні трофеї: важку гармату з повною упряжжю і обслугою, цілий обоз 364-го радянського стрілецького полку та різноманітне військове майно. Головний отаман видав спеціальний наказ по військах Дієвої армії УНР, в якому Петру Дяченку була оголошена «слава».
У серпні біля села Болшивці полковник Дяченко повів своїх вояків в атаку, але був тяжко поранений шрапнеллю в ногу. Під сильним вогнем противника чорні запорожці були вимушені відступити, залишивши на полі бою свого командира, який зумів самостійно доповзти до своїх позицій. За два дні Петрові Дяченку оголошено подяку від імені Батьківщини за вміле керування своєю частиною та особистий героїзм у бою з більшовиками.
У вересні 1920 року розгорнувся новий польсько-український наступ. Форсувавши Дністер, армія УНР завдала поразки 14-й радянській армії і оволоділа територією між Дністром та Збручем. Українські й польські війська вступили до Тернополя, згодом – до Проскурова. 12 жовтня в Ризі між польською та радянською сторонами було укладене перемир’я. Завершивши вигідно для себе війну з більшовиками, польський уряд, усупереч варшавським домовленостям, залишив армію УНР напризволяще. Після півторамісячних напружених боїв знекровлені українські війська відступили за Збруч.
Після переходу на західний берег Збруча особовий склад Кінного полку чорних запорожців на чолі зі своїм командиром був інтернований поляками й направлений до табору у селі Шляхтинці поблизу Тернополя.
На початку 1921 року полковника Дяченка разом з вояками частини перевели до іншого табору – в селі Пикуличі біля Перемишля. До речі, нині в Перемишлі діє сучасний Перший кінний полк Чорних запорожців, що має у своєму складі представників з Києва і навіть Корсунь-Шевченківського. Ентузіасти прагнуть відродити пам’ять про легендарне формування часів визвольних змагань, беруть участь у багатьох національно-патріотичних акціях на теренах України й Польщі.
19 червня 1921 року командира чорних запорожців терміново викликали до Тарнова, де в той час перебував український уряд та Головний отаман Симон Петлюра. Очевидно, що він і направив досвідченого кавалериста, героя Першого зимового походу у розпорядження начальника Повстансько-партизанського штабу генерала-хорунжого Юрія Тютюнника. Основним завданням цієї структури стала організація, підготовка та проведення нового походу в Україну, який зумовив би розгортання широкого антибільшовицького повстанського руху.
Після ліквідації в 1924 році таборів для інтернованих українських вояків розпочинається новий етап життя Петра Дяченка – він стає контрактним офіцером польських Збройних Сил. Йому було присвоєно звання майора і направлено до 1-го полку шволежерів Юзефа Пілсудського. Цей полк вважався одним з найбільш привілейованих у польській кінноті. Розташування в центрі столиці, близьке сусідство з резиденцією маршала Юзефа Пілсудського накладало на полк цілий ряд почесних обов’язків, за що його часто називали «народною гвардією».
За час своєї служби у 1-у шволежерському полку Петро Дяченко одержав пам’ятну відзнаку цієї частини, яка давалася лише кращим офіцерам і солдатам за бездоганну поведінку і наполегливу працю. Він неодноразово представляв полк на різних офіційних заходах, які влаштовувалися у столичному гарнізоні. Мав також нагоду підвищити свій професійний рівень, проходячи навчання на різних спеціальних офіцерських курсах.
Після закінчення польської Вищої військової школи майор Петро Дяченко був направлений служити до 3-го полку мазовецьких шволежерів, що розташовувався у місті Сувалки. Протягом п’яти років постійно займав посаду помічника першого заступника командира полку. Командир кавалерійської бригади «Сувалки» полковник Рудольф Дрешер таким чином охарактеризував майора Петра Дяченка: «Рухливий, дуже енергійний та спритний, дуже добре орієнтується в ситуації під час практичного командування частиною. Амбіційний й дуже охочий до праці, має великий кавалерійський темперамент. Дуже сильний, фізично витривалий, дуже точний і сумлінний виконавець. Командує полком з великим досвідом та знанням справи, що поєднується з великою кмітливістю та винахідливістю. Скоріше практик, ніж теоретик. Позитивно впливає на підвладних завдяки особистому прикладу наполегливої та сумлінної праці».
Після вступу Червоної Армії на територію Польщі польські кавалеристи рушили на північний схід до литовського кордону. На своєму шляху вони неодноразово вели бої з радянськими військами. В одному з таких зіткнень над річкою Німан Петро Дяченко був поранений. Через деякий час опинився у Східній Прусії, в таборі для військовополонених польських офіцерів під Кенігсбергом. За кілька місяців повернувся до Варшави, де відразу ж включився в роботу над планом антирадянських партизанських дій на українській території.
З початком Другої світової війни Петро Дяченко зближується з діячами мельниківської фракції Організації Українських Націоналістів (ОУН). У Кракові бере участь у нараді українських військовиків, на якій було створено Українську Генеральну Раду Комбатантів – «єдиний, спільний провід усіх українських комбатантських організацій». Петро Гаврилович був обраний до складу військово-наукової та військово-історичної ради цієї організації.
А вже наступного місяця він разом зі старшим сином Юрієм та двома українськими офіцерами прибув до Рівного. Вони зустрілися з організатором і керівником Поліської Січі Української Повстанської Армії (УПА) Тарасом Бульбою-Боровцем. Петро Дяченко погодився взяти на себе обов’язки начальника штабу УПА. Згадує Тарас Бульба-Боровець: «Він мене сердечно поздоровив з досьогочасною працею та її наслідками. Потім він мені заявив, щоб я не боявся, що він їде в моє «лісове царство» робити мені будь-яку конкуренцію. Навпаки, він прибув лише для того, щоб спільними силами продовжувати наше спільне військове діло. Ми по-дружньому стиснули руки і взялися за конкретну роботу» .
У подальшому Дяченко оселився у Холмі, де допомагав місцевим повстанцям з ОУН(б). Він постачав їм німецькі військові документи та вогнепальну зброю, визволяв заарештованих, розміщував поранених у шпиталях, допомагав улаштувати підпільників до німецької школи радистів. Тримав постійний зв’язок із «лісом», неодноразово відвідував партизанські бази.
У червні 1944-го він став заступником командира так званого Українського легіону самооборони (УЛС), основним завданням якого була охорона місцевого українського населення від нападів польських та радянських партизанів. Протягом 1945 року Петро Дяченко в складі Української національної армії (УНА) очолював окрему українську протитанкову бригаду «Вільна Україна».
Після війни Петрові Гавриловичу вдалося перебратися до Сполучених Штатів. З виїздом до США його життя замкнулося в родинному колі. Багато часу він присвячував своєму синові Петру та дружині Олені, крім того, займався рослинництвом, захоплювався фотографією, почав писати спогади. Український уряд в екзилі (в еміграції) надав йому звання генерал-хорунжого. Помер Петро Дяченко 23 квітня 1965 року. Похований на українському цвинтарі в місті Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі.
Стрижнем усіх його вчинків було прагнення створити незалежну українську державу, ліквідувавши для цього більшовицьке панування. Залежно від політичної ситуації Петро Дяченко знаходив різних союзників задля досягнення поставленої мети. Будь-яке військове формування, яким він командував, завжди вирізнялося високим рівнем боєздатності. Слід підкреслити, що для нього, як професійного вояка, слово «наказ» завжди було святим.
Андрій Руккас, канд. істор. наук, доцент Київського національного університету ім. Тараса Шевченка


Джерело: http://svitmolodi.at.ua/publ/vidatni_ukrajinci/vidatni_ukrajinci/general_petro_djachenko_vojak_chotirokh_armij/21-1-0-17
Категорія: Чорні Запорожці | Додав: Соломія (23.02.2010) | Автор: Андрій Руккас
Переглядів: 1688 | Теги: козацькі заходи, Петро Дяченко, П. Дяченко, козаки, козак
Всього коментарів: 0
avatar