Вітаю Вас Гість!
Вівторок, 23.05.2017, 02:13
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Пошук

Мапа гостей

Важливо

Адреса нашого сайту змінилась, прошу заходити до нас за адресою bratkozak.com.ua

Наша кнопка

Випадкове фото

Останні статті

Погода

Українська рейтингова система Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Каталог статей

Головна » Статті » Національна ідея

Козаки-побратими, Майдан і війна

Вранці 29 листопада у Вільнюсі президент В.Янукович таки зірвав підписання угоди про асоціативне членство України в Європейському Союзі. Верхівка правлячого режиму "донецьких" об’єднаних в антиукраїнську кримінальну Партію регіонів, пішла на подальше затягування нашої держави в тенета Росії. Проти сповзання до такої зради народних прагнень і сподівань вже понад тиждень мітингували та протестували небайдужі, головно студенти. Особливо активною була молодь Києва та Львова. При Львівській обласній раді створилась Громадська рада національного спротиву. Туди увійшли голови основних громадсько-політичних організацій і представники наших кількох демократичних партій та ВО "Свобода". Рада почала координувати і підтримувати належний рівень масових стихійних акцій громадської непокори правлячому режиму, організовувати запис протестантів-добровольців, готових їхати на громадські акції до Києва. Діставала транспорт для їх відправки, а надалі організовувала волонтерську допомогу продуктами, одягом, взуттям, наметами, генераторами світла і т. ін. У роботі цього неформального громадського об’єднання постійно брали участь голови Львівського обласного відділення ВОВ С. Трохимчук, Братства ОУН-УПА О. Гуменюк, Товариства політв’язнів і репресованих П.Франко, Спілки політв’язнів С.Яхницький, Форуму інтелігенції В.Парубій, координатори львівського Майдану Р.Бризіцький, В.Молдован та ряд інших активних молодіжних лідерів. У цій структурі також брав участь отаман Львівського Козацького Стрілецького Братства та Прикарпатської Січі козацтва В.Іськів. Керівників десяти інших козацьких організацій області тут не виявилось ні спочатку, ні через півроку… Не було їх у перших рядах ні на Львівському, ні на Київському Майданах.

Спочатку йшли бурхливі та емоційні, але виключно цивілізовані, культурні, можна сказати політико-пісенні Майдани в Україні. Головне прагнення – курс на Європу, а не на "тайожний союз" отож ці майдани були по суті Євромайданами. Характерним для них, скажімо, була жартівлива скакалка-речитатив " Хто не скаче – той москаль" . На мітингу, після виголошення свого благословення протестуючим, скакав разом з усіма нами під цей речитатив навіть один із львівських митрополитів.

Дикий, нічим не обґрунтований погром групи молоді на Майдані Незалежності у Києві посеред ночі 30 листопада, вразив усю Україну. Серед по-звірячому побитих там молодих людей був і наш козак, червоноградський шахтар Валерій Маршалок. Він довго виходив з того шоку. До Києва ринув народ. Коли я вдосвіта 2 грудня прибув на столичний Майдан, то вже застав там своїх старшин Прикарпатської Січі – отамана Західно-Бузького куреня Анатолія Троцюка, осавула Андрія Синицю і старійшину Йосипа Мигаля. Обійшовши вже укріплений першими барикадами Майдан, вирішив зв’язатись з кимось із Штабу національного спротиву що містився у Будинку профспілок. Там було як у мурашнику. З трудом вдалось поговорити з комендантом Штабу Степаном Кубівим та, дуже коротко, з Олегом Тягнибоком. Поспілкувався також з Василем Куйбідою та іншими політиками. Почув тільки одне – треба організовувати самооборону. Стало зрозумілим що потрібна самоорганізація, бо виглядало, що до нас конкретно нікому руки не доходили. Отож, як нам проводити боротьбу, потрібно було порадитись із побратимами. За козацьким звичаєм мали гукнути Коло. Незабаром наспіла і наша волинська гвардія – братчики Козацького Стрілецького Братства: отаман Віктор Федосюк, старшини Анатолій Олексюк, Олександр Сокур, Микола Чернота-батько та Микола Чернота-син, Роман Вітюк. Зі Львова прибули прес-секретар Братства Соломія Іськів та Роман Морошан.

Переговоривши з волинськими, київськими, хмельницькими, вінницькими, одеськими і дніпропетровськими козаками, ми під вечір 3 грудня скликали козацьке Коло. Його відкрив старійшина Й. Мигаль у готелі " Козацький" . Оцінили ситуацію, обмінялися думками і ухвалили – негайно формуємо із тих, що вже є, козацьку сотню. Вирішили, що не звання і посади в козацьких товариствах, а практична доцільність повинна стати критерієм кому і що робити. Обрали похідну старшину із молодих козацьких ватажків, заснували свій прес-центр та із найдосвідченіших сформували звичаєво-дорадчий орган – Раду Старійшин козацтва Майдану. Першими сотниками обрали Василя Любуню із Вінниччини та " Клешню" – Владислава Ладигіна з Дніпропетровщини. Координатором Ради старійшин став Верховний отаман Великого козацького Кола Володимир Присяжнюк з Волині. Ми з Й.Мигалем також увійшли до Ради. Першим обозним сотні був наш молодий старшина з Червонограда Андрій Синиця. Пізніше на цьому посту його замінив козак-буковинець Михайло Гаврилюк, що прославиться у протистоянні з " беркутами" .

Ми зайняли позиції на барикаді, що перекривала Хрещатик від Головної пошти і до будинку на протилежному боці вулиці. Залишивши тільки два проходи, почали укріплювати свою барикаду. Невдовзі козаки назвали її " Четвертий Козацький редут Майдану" . А сотня наша стала Четвертою Сотнею Майдану. На проходах почалось постійне цілодобове чергування виставлених нарядів. Розподіл служби та завдання сотня отримувала пізно ввечері у штабі Майдану від керівника Самооборони Майдану Андрія Парубія. Після цього було наше шикування та визначення нарядів на ніч та ранок. Ті, хто не був на вахті, йшли відпочивати у Будинок профспілок. Спали в коридорах 3-го і 4-го поверхів на паркеті, на тому, що привезли з собою чи знайшли у секторі речового забезпечення. Харчувались спочатку у самому Будинку профспілок, далі біля нього. Згодом наш обоз та волонтери організували й свою кухню, де готували гарячі страви біля самого Редуту. Харчування на Майдані взагалі було організовано на високому рівні. Чай, каву та канапки розносили практично безперервно. Люди постійно постачали нам дуже смачне сало і мед. Такого на попередньому Помаранчевому Майдані не було. Там доводилось перебиватись дуже часто чаями і стравами швидкого приготування – " мівінами" . А як добре було нам обігріватися і підсушуватися біля майданівських бочок, в яких не припиняли палити. Дрова були дуже важливою складовою для самоорганізованого добровільного гарнізону Майдану. Ці бочки були ефективнішими від буржуйок.

За ініціативою " Свободи" 8 грудня в Києві був повалений ідол – пам’ятник Леніну. У цьому заході ми зі своїми побратимами теж брали участь. І нам дісталось декілька гранітних шматків, відбитих з фігури розбитого комуністичного вождя. Це знесення, що викликало у нас великий ентузіазм, стало і певним каменем спотикання для тодішніх наших лідерів. Його фактично не підтримав В.Кличко, вважаючи, що це не на часі. Та люди й сам час визначили інакше – саме так, як і треба, - комуняку на смітник історії. Те, що ми не могли зробити, починаючи від 1991 р., нарешті сталось! Це стало символом. У наступні місяці, піде масовий ленінопад по Центральній, Південній і навіть Східній Україні. Ідолів валитимуть щотижня десятками.

Після двотижневого вичікування на своїх місцях, слухання щоденних новин, меседжів та концертів із Головної сцени Майдану, багато людей прагнули активізації нашої боротьби, почали вимагати плану дій від трьох його політичних лідерів; Арсенія Яценюка ("Батьківщина"), Олега Тягнибока ("Свобода"), та Віталія Кличка ("Удар" ). Майже кожного дня активісти брали участь в численних пікетуваннях тих чи інших органів влади, зокрема Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Судів, Міністерства внутрішніх справ, прокуратури тощо. Справжнім штабом революції, окрім громадських структур у Будинку профспілок, була залога у приміщенні Київської Міської Ради на Хрещатику. Пізніше буде захоплений Український Дім, де розміститься Четверта сотня. Невелика частина наших побратимів дислокувались у Палаці науки і культури ("Жовтневому Палаці"), жили на квартирах.

Я також ходив на прес-конференції у Штаб національного спротиву. Там Віталій Процюк днював і ночував, записуючи все цікаве на камеру і передаючи на місця. Якось, проходячи повз службу влаштування на ніч, я взяв у дівчат один телефон з контактом до п. Наталі десь на Печерських пагорбах. Перетелефонував туди, відрекомендувався і запитав чи можна там заночувати. Відповідь була ствердною: "Так, ми можемо прийняти 2-х–3-х чоловік". Вирішив поїхати туди із нашим писарем Р. Морошаном. Господарі та помешкання перевершили усі наші очікування. Ми потрапили до чарівних людей. І господиня п. Наталя, і її чоловік п. Сергій стали нашими добрими ангелами-хоронителями. Адже приходили ми до їх дому, як зазвичай, дуже пізно, після дванадцятої ночі, та вони завжди чекали на нас та ще й з вечерею. Жило подружжя у своєму гарному двоповерховому особняку із внутрішнім гаражем. Будинок стоїть неподалік Києво-Печерської лаври. Часто п. Сергій виїжджав за нами до останньої електрички метро на станцію " Арсенальна" . Ми всіляко протестували проти такого клопоту для нього, але він, усміхаючись, сказав: "Хлопці, навколо тут живе сама владна братія, а часто-густо ще й донецька мафія. Ви у козацьких строях – можете зазнати і нападу. До біди не далеко".

Протестувальники потроху нарощували м’язи – у нас появилися шоломи, в декого бронежилети, готували палиці і почали домовлятись щодо коктейлів Молотова. Протистояння Майдану з режимом перший раз особливо загострилось вночі з 10 на 11 грудня. Як тільки ми троє – Р.Морошан, О. Сокур і я – добрались до наших гостинних киян, то почули про штурм Майдану з трьох боків. Спочатку кинулись знову вдягатись щоб іти назад на Майдан, але почали радитись, як нам принести реальну користь негайно. Майдан був заблокований і потрапити туди було проблемою.

Тут Олександр Сокур наполіг, щоб не пробиватись невідомо як до обложеного Майдану, а брати свої записники і мобілки та негайно обдзвонити усіх знайомих, щоб підняти максимальну кількість людей на виручку Майданові. Отож ми троє за кілька годин обдзвонили чи не пів України. Першим дали знати нашим козакам-побратимам на Київщині та околицях, щоб негайно вирушали на захист Майдану. Просили знайомих в областях організувати церковні набати тривоги. Зателефонував я десь по першій і до Львова, до голови нашого обласного відділення ВОВ, Богдана Винниченка, щоб він алярмово додзвонився до голови обласної ради Петра Колодія з прханням негайно присилати підкріплення. Що й було зроблено. Закінчивши, рвонули на Майдан. Підвіз нас майже до Михайлівського собору п. Сергій. Якось проскочили далі до Майдану. Захисників було мало, а протистояння було жорстке. Слава Богу, до центру столиці прибувало все більше людей, а кількасот прибуло й на Майдан. Серед них і львів’яни, що викликало загальний ентузіазм. Майдан відстояли! Напруга спала. З цього часу на Редуті почали заготовляти паливо і пляшки для коктейлів Молотова. Готувались до нової відсічі.

В середині грудня я на тиждень від'їхав до Львова, бо набралось чимало справ до полагодження. Одразу ж успішно виступив 15 грудня на сцені Львівського Майдану перед багатотисячним вічем ввечері. До речі, взяв також участь 20 грудня в обласній звітно-виборній конференції ЛОВ ВОВ. Після цього знов до козацького гурту на Майдан до Києва.

Майданівці жили протистоянням із владою, активно спілкувались між собою, і з масою київських та приїжджих " екскурсантів" , із політиками та земляками. Ряд наших " кадрових"  революціонерів –майданівців були незадоволеними тактикою пасивного опору, нашим " азовським сидінням" , млявістю керівників. Почав активніше на Майдані формуватись " Правий сектор" . Я хотів познайомитись з ними ближче, але там не було жодного із наших знайомих. Окрім щоденного чергування на Редуті, участі у прес-конференціях, розміщеннях чи проводах наших побратимів, ми брали участь у масі різних нарад, ініціатив, конференцій. Зокрема були причетними до створення Громадської Ради Майдану, об’єднання борців за владу територіальних громад та ін. Брали участь у різноманітних дискусіях на малій сцені Майдану. А ще ходили на дуже цікаві лекції та дискусії, які проводили у великому залі Будинку профспілок, із питань необхідних перетворень і реформ в державі у різних сферах управління.

29 грудня з ініціативи автомайдану відбувся масовий виїзд активного народу до Межигір’я. Їхали – хто чим міг. Окрім тисяч автівок були й велосипедисти та піші колони з Києва. Міліція намагалась хоч якось призупинити це посполите рушення, але їм це не вдавалось. В самих Нових Петрівцях, десь за пів кілометра від маєтку хана Янука проїзд і прохід були заблоковані машинами і "Беркутом" . Отож мітингували там, у селі. Я їздив на цю акцію у бусику сотника " Чорних запорожців"  п. Романа Боровика, що з Перемишля. Він мав зі собою величезного козацького тулумбаса. Його могутній звук додав історичного шарму цій акції. Маса молоді не відмовляла собі потулумбасити на ньому. Били у цей тулумбас і В.Кличко та О.Тягнибок.

Новий рік зустрічали на своєму посту на барикаді. Тут мені запам’ятався один яскравий епізод. На вечірньому наряді, серед іншого, визначались також щодо того, чи можна буде випити хоч по кілька ковтків справжнього шампанського чи горілки, яку нам готові були принести щиросердечні київські помічники. Я поставив питання на голосування. Усі були проти. Оце свідомість! Обмежились святковим столом при барикаді між бочками з вогнем з фруктовим шипучим напоєм "під шампанське"  від Штабу Самооборони Майдану. Нас також запросили до організації концерту у Новорічну ніч в будинок Київради, що був поруч. Ми сформували невеликий козацький культурологічний загін. Трохи перед Новим роком, а трохи вже і згодом ми там співали, натхненно мовили поетичне слово, під бій тулумбаса показали майстер-клас володіння шаблею та нагаєм. А далі виступав чудовий професійний музичний гурт " Козацька хорея"  на чолі з неповторним Тарасом Компаніченком. Були і середньовічні шляхетні танці в залі. Я був заворожений красою цих наших забутих середньовічних танцювальних забав. Бачив їх я вперше в житті. Надзвичайно симпатичні молоді пари швидко схоплювали науку тих кількох пар, що вміли виконувати такі танці. Тепло і чар справжньої живої національної культури гріли душу і зворушували.

На ранок першого січня 2014р. мені доручили підготувати і провести Раду (Коло) Четвертої сотні разом із старшинами та постійними помічниками, що разом складали 4-й Козацький редут Майдану. На цьому Колі, проведеному біля барикади, ми провели перший аналіз ходу революції та нашої в ній участі. Відзначено, що козацька сотня розрослась практично до двох сотень, а враховуючи постійні ротації, то взяли участь у революції понад 600 козаків. Я підготував також урочистий наказ про нагородження тих, хто зразково ніс службу. Зокрема, медаллю ім. Степана Бандери було нагороджено сотника Четвертої сотні Миколу Бондара.

А на вечір першого січня 2014 р. партія " Свобода"  оголосила збір на смолоскипний хід в честь дня народження Степана Бандери. Цей марш відбувався вже традиційно восьмий рік поспіль. Частина козацтва, і я в тому числі, також йшли у цій могутній величезній вечірній колоні центром Києва. В перших рядах бачив із відомих діячів тільки О.Тягнибока та В.Кириленка. На завершення цього ходу відбувся потужний мітинг перед Київрадою. Від козацтва було надано слово мені. Серед виступаючих були тільки націонал-патріоти. Ні лібералів, ні "общих демократів"  не було видно. Більше того, партія " Удар"  В.Кличка виступила проти організації такої ходи.

Частина майданівців поїхали на Різдвяні свята додому, а з ними і я. Старійшини вирішили організувати до свят великий козацький концерт на сцені Майдану. Ми із золочівським козацьким полковником Ярославом Карнківським домовились, що від Львівщини програму готує їхній козацький гурт "Січ" . Після Різдва такий концерт на Майдані пройшов з великим успіхом.

На Василія, 14 січня я, як старійшина Братства, був у Луцьку на звітно-виборних зборах Волинського Козацького Стрілецького Братства. Засідали у новій, тільки що облаштованій, своїй канцелярії у монастирському комплексі неподалік Луцького замку. З відповідальністю і хвилюванням вів засідання цього, чи не найкращого, підрозділу українського козацтва. Слово мали усі братчики, невимовно гарні хлопці – чорні запорожці. Були немов посталі із давнього козацького літопису легіні. Такі не підведуть. Подякували першому отаману Братства В. Федосюку, який вів товариство із 2008р. і обрали новим отаманом славного гарматного Володимира Перчука. В. Федосюку залишається відповідальна робота керівника Української асоціації Козацьких Стрілецьких Братств.

Козаки далеко не всі могли бути весь час на Київському майдані. Вони активно брали участь у Майданах по всій Україні. До Києва ж вирушали при тих чи інших загостреннях ситуації. В переддень свята Злуки і Соборності 22 січня впали перші вбиті патріоти - С. Нігоян, М. Жизнєвський і закатовано Ю. Вербицького. До Києва вже більше їздили молоді козаки, зокрема і мій син Остап із товариством. Бувала там і донька Соломія, що є членом Козацького Стрілецького Братства.

По всій Україні міліція, ДАІ, суди розпочали репресивні заходи проти автомайданівців, зокрема тих, які брали, чи й не брали участь у знаменитому автомарші на Межигір’я. На запрошення стриян я виїжджав до них для участі в акціях протесту проти переслідування місцевих автомайданівців. Ми пікетували суд, виступали на судовому засіданні як громадські захисники. Судові справи пригальмували. А в цілому в Україні протистояння особливо зросло після прийняття маріонетковою більшістю у Верховній Раді диктаторських законів 16 січня. Ми намагались всюди, а не тільки у столицях Києві та Львові, щось робити для послаблення режиму. Зокрема тоді мені довелось виступити одним із співорганізаторів акції щодо витіснення із депутатської фракції партії регіонів депутата ВР Ярослава Сухого. Він перебував у Моршині на відпочинку в санаторії держуправління справами (ДУСІ) "Моршинський" . Ось там разом з місцевими активістами та деякими загітованими за допомогою мегафона відпочиваючих, ми і знайшли Я. Сухого та настійливо попросили його про зустріч із нами як виборцями. Появився керівник санаторію, відкрив нам залу, де ми й організували цю зустріч. Тут вже й прибув офіцерський наряд міліції, та ми запевнили їх, що порушувати закону не збираємось. Вони відійшли і не втручались. Зустріч була досить гарячою. Депутат посадив біля себе для допомоги і свою дружину. У результаті ми таки в культурний спосіб домоглися від нього власноручної заяви про вихід із фракції партії регіонів. Це було 24 січня. Цього ж дня ця сенсаційна досконало зафільмована відео-новина, була видана в широкий ефір місцевим телебаченням. Проте через декілька днів цей регіонал, підлого комуністичного походження, вже в Києві відмовився від своєї заяви. Натомість поширював легенди що якісь бандерівці, мало не під дулами автоматів, у нього вибили цю заяву. Підлі комуняки і регіонали ніколи не говорили правди. Історія в мільйонний раз підтвердила цю істину. Але свою справу у висвітленні аморальності, безпринципності та боягузства провладних регіоналів ця громадська акція зробила.

Голова Комітету пошанування українських героїв, старшина Львівського Козацького Стрілецького Братства Олесь Ворона 29 січня, в день роковин Героїв Крут, організовує встановлення і освячення пам’ятної таблиці чину М. Січинського 1908р. на будівлі Львівської ОДА. Це звершилось після тривалого опору щодо встановлення цієї таблиці з боку владних лібералів і деяких депутатів Львіської обласної Ради таких, скажімо, як О. Шейка. Адже йшлося про факт фізичного знищення того намісника цісаря в Галичині, що знущався з українців. Таблиця є також нагадуванням членам будь-якої вищої обласної влади, що й надалі править із цього урядового будинку, про їхню персональну відповідальність перед народом. Щоб не було брехні, фальсифікацій та знущань над українцями.

Від нашого козацького Товариства весь час, із грудня по квітень, на Майдані у Четвертій сотні служив громаді мій заступник Р.Морошан. Козаки не дуже були задоволені виконанням обов’язків писаря козацтва Майдану, які спочатку були покладені на киянина, Голову Ради козацьких отаманів України А.Гриву. Отож обрали новим писарем Р.Морошана. Він до обов’язків ставився дуже сумлінно, отож отримав признання громади.

У Львові ми намагались допомагати нашій революції як могли. Зокрема, певну координаційну роль і надалі відігравала наша обласна громадська Рада національного спротиву. Була добре організованою молодь. Регулярно проводились мітинги, молебні, збір допомоги, відправка добровольців на Майдан. Проте було відчуття, що ми могли б робити і більше. Дивувало те, що одні жили Україною та її визволенням від кліки, а інші якось були осторонь всього революційного процесу. Не дуже воно було добре, коли навіть у Львові іноді можна було відчути затхлий душок того що "Моя хата скраю….". Правда, не в класичній так би мовити формі, а модерній – "Хіба ми можемо щось змінити?" , "А де ж ваш Вашінгтон?". І т.ін.

На лютий місяць син Остап, як і інші окремі майданівці, вже був непогано екіпірований до боротьби на барикадах. Родина профінансувала йому якісний сучасного класу бронежилет, окуляри тощо. Як і всі гарячі патріотичні серця, він був готовий до бою. Отож 18 лютого серед козаків мирною колоною по Інститутській рушив під Верховну Раду. Але біля Маріїнського парку вони зазнали жорстокої атаки із кількох боків. Їх били і калічили великі сили карателів виставлених режимом: беркути, тітушки, силовики і провокатори. В засідках були снайпери, що стріляли в людей. Впали великі жертви і багато було покатованих. Майданівці вели відчайдушний опір і контратаки. Ці зіткнення відбувалися у цілому урядовому кварталі, але майданівці були відкинуті, розпорошені та відступали у напрямку станції метро Арсенальна. Під ногами в Остапа розірвалась якась, можливо шумо-світлова граната. У нього вдарило вибухом. Тут у пригоді й став важкий бронежилет, шолом і окуляри. Та була пошкоджена нога. На неї неможливо було ступати, а ще кілька дрібних осколків зачепили і другу ногу. Пересуватись він вже не міг. Якби не старші побратими-козаки, що вчасно надали допомогу і витягли його з поля бою, могла б бути біда. Потім залишки розбитих сотень знову дістались на Майдан. Вже звідси добрі люди забрали сина на відпочинок у свою квартиру, що була поруч Майдану.

Криваве протистояння розгорнулось і 19 лютого та дійшло апогею 20-го. Вся країна, затамувавши подих, спостерігала по телевізору та в інтернеті вистоїть чи не вистоїть Майдан. У пеклі полум’я і диму шин, прийшла перемога. Режим впав. Із 21 лютого почали тікати з України кривавий президент і його оточення.

На короткий час сталось певне міжвладдя. У багатьох містах відбулись стихійні заворушення. Скажімо, у Львові навіть серед нас, тих, що активно брали участь у визвольному процесі, ніхто не знав оргаторів тоді " ночі гніву" . Було погромлено багато приміщень: 6 районних відділень міліції, приміщення обласних управлінь МВС, СБУ, прокуратури, майже всіх районних судів. Забрано частину документів, частину – знищено. Пропала значна кількість зброї. Обласне управління міліції після погрому контролювалося якимись зовсім юними "новоспеченими" "львівськими козаками" . Мені не вдалось встановити з ними будь-якої співпраці, хоч спроби були. Наш місцевий Правий сектор зайняв частину першого поверху ОДА. Ми всі були насторожі, бо не знали, які в цей тривожний час можуть бути провокації. Наші козаки І. Сидор, Р. Войтович, Я. Бік, В. Іськів разом із представниками спілки офіцерів брали участь у нічних чергуваннях у будинку ОДА.

Та ворог не дрімав – московські імперіалісти задіяли усю свою агентуру, підняли всю п’яту колону, нагнітали ситуацію безладів, не давали стати до праці новій владі формованій від партій Майдану. В березні москалі окупували і анексували Крим, тоді ж розв’язали масові антиукраїнські акції в Харкові, Донбасі і на Півдні нашої держави. Озброїли місцевих провокаторів, зазомбованих російською ідеологічною отрутою під гаслами собіранія " рускава міра" . З різних причин, практично майже відданий Українською владою на поталу місцевій кримінально-олігархічній мафії Крим і Донбас, стали сприятливим полем для організації антиукраїнських та антидержавних формувань. Не маючи ні державницької, ні української ідеології "рускоязичноє"  насєлєніє Сходу та частини Півдня нашої держави значним чином ментально зупинилося ще в совковій ідеології колишньої імперії зла. Вони ностальгували по "настоящему правітєлю", що "наведе порядок" .

Використавши міжвладдя, перехідний період і зміни державного управління, посіявши у поглядах частини населення промосковські симпатії, агресори розпочали в Криму підлу, брехливу, заздалегідь бездоганно сплановану та організовану, повзучу агресію ФСБешних "зелених чоловічків", якихось російських "казаков", разом з численною промосковською п’ятою колоною протиурядових частини підрозділів Збройних сил України, Прикордонних військ, Військово-морського флоту України та ін. Київ не зміг дати команди воювати з окупантом. На кордонах з Україною стояла озброєна до зубів московська армія. Першого березня 2014р. Госдума Російської Федерації дала дозвіл президенту Путіну на війну в Україні. Спецслужби Москви дестабілізували величезну частину України від Харкова до Донецька, Луганська, Запоріжжя, Одеси та ін. місцевосте. Отож Крим агресивний сусід легко анексував за декілька тижнів. На Донбасі розв’язав війну, прикрившись найнятими промосковськими бойовиками, ніби сепаратистами. Ні достатньо боєздатної української армії, ні патріотичних спецслужб у цей кризовий час в Україні не виявилось. Все потрібно було творити по суті заново. Дожились! Головною політичною лінією тодішньої нашої Київської влади стала стратегія стримування агресора усіма доступними шляхами з наголосом на бажання розв’язати конфлікт мирним шляхом. Весь прогресивний світ став на сторону України та засудив окупацію Криму мілітаристською Росією. Але сильні світу Заходу були тільки "сильно стурбовані" та безконечно обговорювали якісь слабенькі санкції проти новітнього гітлера. Він розпалював бойню, а Україна отримувала в основному обіцянки та гуманітарну підтримку. В Україні була оголошена мобілізація.

Від 1989 р., щороку весна для українського патріота у Львові починається із пошанування пам’яті Р.Шухевича у Білогорщі на околиці Львова. Так було і 2014 р. Учасників цієї акції біля пам’ятника Головному командиру УПА, співкерівнику ОУН Р.Шухевичу цього року було не більше як півтисячі осіб. В основному прибули активісти громадських і козацьких організацій, кількох партій, за участю окремих представників місцевої влади. Як і кожного року, так і тепер національному герою козаки салютували своєю гарматою "За Україну", а панахиду очолював наш капелан отець Михайло Ниськогуз.

Серед тривог, мрій і викликів Революції Гідності, на початку московської агресії в Криму, та деструктивних рухів на Сході України, ми не мали права забути 200-ліття Т.Шевченка. Мені, як головному ініціатору акції, за допомогою Обласної Ради, вдалось організувати два комфортабельних автобуси для поїздки в Канів до батька Тараса. Третій автобус "вибили"  через міськвиконком голова міської організації ветеранів С. Марикобила та громадський активіст Я. Климовський. Акція об’єднала 150 учасників. Підготувались добре. У суботу 8 березня післяобідньої пори поїздку розпочали із урочистого пошанування Борців за волю України, воїнів "Небесної сотні",  біля їхніх могил на Личаківському меморіальному кладовищі. Квіти та почесне слово лягли також до підніжжя надгробних пам’ятників нашим світочам І.Франку та М.Шашкевичу. Вирушили в путь під гаслом " Від Івана та Маркіяна – до Тараса" . Над ранок наступного дня нас вже зустрічали в Києві на Європейській площі козаки Четвертої сотні. Незабаром розвиднілося і ми пішли оглядати Майдан. Вся його інфраструктура ще працювала і людей було чимало. Ми обійшли все наметове містечко, спілкувались зі знайомими та незнайомими, показували тим, хто ще не був на Майдані, де, що, і як було. Майданівці усіх пригостили легким сніданком. Ближче до полудня перед сценою Майдану, серед маси людей, адже була неділя, козаки провели Коло. Політичну доповідь про сучасний стан України та завдання козацтва було доручено підготувати і виголосити мені. Що я й здійснив. Тоді також прийняли в козаки новий гурт молодих майданівців. А далі вся маса людей рушила шляхом Голгофи.

Із гучного салюту козацької гармати розпочали ми хід-реквієм шляхом безсмертного чину і смерті у славі героїв Небесної сотні. Ідучи неквапно Інститутською аж до Верховної Ради, а назад вул. Грушевського і до Майдану Незалежності, ми складали ритуал шани на місцях боїв і смертей кращих синів нашого народу. Серце ридало. Наш козацький капелан о. Михайло Ниськогуз мовив молитву і освячував кожне місце героїзму та трагедії, за тим – клали квіти, ставили свічки і тричі дружно видихали із грудей: "Слава! Слава! Слава!" . І так від місця до місця, серед моря живих квітів та потоку людей віддали шану героям новітньої України. І кожен з нас відчув – немає свободи без крові.

На нічліг уся громада була розміщена серед майданівців: в Українському домі у козаків. В Палаці науки і культури та в офісі НРУ. Ранком, перед сьомою, були на службі Божій у храмі отців Василіян на площі Львівській. Далі на Лівобережжя і до Канева. По дорозі бачили декілька старих військових машин, що прямували на Схід.

Відзначення Шевченківського ювілею на Чернечій горі проходило при чудовій погоді. Учасників урочистостей було небагато, зо дві тисячі. Із вищого державного керівництва не було нікого. Був тільки один новий міністр культури, активний учасник і голос Майдану Євген Нищук. Делегація із Львівщини виявилася чи не найбільшою. Ми урочисто покладали квіти, салютували з гармати біля підніжжя Кобзаря. Від львів’ян було надано слово о. М. Ниськогузу та В. Іськіву. Ми також подарували для музею Шевченка новий мистецький фотоальбом України В. Пилип΄юка. Склали шану також на місці акту протестного самоспалення О. Гірника у 1978 році. Відвідали Моринці та Кирилівку, оглянули родинні садиби Шевченків, та вже геть затемна вирушили назад.

Цього року минала 75-а річниця проголошення Карпатської України. А я принаймні раз у п’ять років бажав там бути і завше був. То й тепер зорганізували автобус, набрали доброго товариства та й до Хусту. На Краснім полі та у Хусті урочистості проходили 15 березня в суботу. Нас усіх 37 осіб прийняв, поселив та гостив мій давній побратим ще з Руху Михайло Джанда. Наступного дня ми із великими пригодами, незважаючи на 25 см. снігу у горах, виїхали і на старий Ворітський перевал. Тут закарпатці та галичани вшановували героїв Карпатської Січі. Були ми на цих заходах із козаками Р. Морошином та О. Вороною.

Розуміючи як повільно рухаються вкрай необхідні зміни в Україні, бачачи і надалі розгул корупції, брехні та злодійства, засилля антиукраїнських сил у структурах влади, частина майданівців вважала розформування усіх структур Майдану ще передчасним. Одні поїхали додому, інші пішли воювати, а невелике козацьке ядро залишилося в Києві. Отож Четверта сотня, скоротившись до кількох десятків козаків, виконувала в Києві комендантські функції. Намагались також тримати в полі зору стару корумповану частину бюрократії, що не давала розвиватись суспільству. Дислокувались і надалі в Українському Домі. Саме вони стали ініціаторами дальшої консолідації козацьких сил. Адже ряд громадських організацій козацтва залишилися фактично поза активним протестним рухом. Їх не було видно ні в боротьбі Майдану, ні в налагодженні волонтерської роботи. Вони не делегували своїх членів на Козацький редут Майдану. В цей же час наш актив, згуртований у структурах Великого Козацького Кола, діяв на багатьох майданах України. Мобільним і завжди готовим до викликів було наше невелике Козацьке Стрілецьке Братство (чорні запорожці).

Рада козацьких отаманів України (РКОУ) на початок Революції Гідності об’єднувала біля двадцяти отаманів обласних організацій. Ведеться Радою спільний інтернет-сайт. Проте вона не проявляла належної оперативності. У грудні, в Києві на Подолі, ми провели тільки одне засідання із актуальних питань ситуації в Україні та завдань козацтва. Отож згуртування, консолідації та координації явно бракувало. Оновлений в час Майдану козацький актив, що згуртувався навколо Четвертої сотні, розпочав цю роботу. В суботу 22 березня в актовому залі будинку Секції суспільних наук НАН України, що по вул. Грушевського, відбулися установчі збори нового всеукраїнського громадського об΄єднання – Українського Козацького Війська. Зібралось дві сотні делегатів від різних козацьких середовищ. Обрано нову генеральну старшину. Отаманом цього неформального об΄єднання обрано сотника Четвертої сотні Миколу Боднара. Мене обрали генеральним суддею, а Р. Морошана писарем. Основне завдання перед організацією ставилось сприяти втіленню у життя ідеалів Майдану та дати відсіч агресору. Ми тут же зібралися в Центральному Будинку Офіцерів на раду генеральної старшини. Думали-гадали як краще долучитися до захисту Батьківщини. Пропозицій було багато, а засобів їх втілення – не густо. Серед іншого, засуджуючи зраду командувача ВМФ України адмірала Березовського, ми обговорювали і рішення щодо відновлення звичаєвої смертної кари для зрадників та ворогів.

Козаки допомагали у підтримці порядку в Києві, займались пошуком майданівців, які пропали, сприяли в лікуванні багатьом пораненим. Чергували у медчастині Майдану. Відстоювали інтереси людей при судах та спілкуванні з різними органами влади. Владний механізм працював по-старому і геть відставав від потреб людей та часу, отож доводилось його підштовхувати. Від корупції і розбрату у владі було багато розчарувань. Ні політичної волі будувати нове життя, ні економічних реформ, ні соціальної справедливості годі було дочекатися. А Україну ворог вже на Сході та Півдні шматував. Прийшла втрата Криму і почалась війна в Донбасі. Імперська Росія вирішила задушити Україну. Почалося формування нових українських збройних підрозділів. Подав і я заяву до майбутнього батальйону тероборони " Львів" . Та не був прийнятий, бо " застарий" .

Вже з квітня українці оговталися та почали давати на Сході все більший збройний опір місцевим бандам промосковських маріонеток та московських інструкторів. Розпочалася масштабна війна із жорстокою та кривавою ордою. Битвою за Батьківщину стала битва за Донбас. Визвольний національний і соціальний Майдан не завершився., а змушений був переорієнтуватися на нові виклики і загрози. Питання докорінних змін внутрішнього ладу, творення нового справедливішого життя, відсунулося на другий план. Патріоти пішли у Збройні Сили, у добровольчі батальйони та Національну гвардію. Їх майже без підготовки кинули на фронт, бо час не чекав.

Щоб підняти свій бойовий дух та традиційно вшанувати героїв Холодного Яру, козаки вирушили із різних сторін на Черкащину. Прибули на три дні на різні історико-патріотичні заходи у Мельниках, Суботові, Гуті, Чигирині та Богданівці, що на Кіровоградщині. Дорога від Чигирина до Богданівки вжахнула нас руїною сіл, тепер це були тільки напівживі поселення, де більшість хат стояли пусткою, зарослі травою або зовсім завалилися. А оселі, де мешкали люди, виглядали дуже бідно. І це у центрі чорноземів Європи, посеред України… Навколо ж були свіжозорані неозорі латифундії новітніх феодалів. Незважаючи на частий дощ, патріотичні урочистості були проведені при масі народу. А так як йшла кампанія із виборів Президента, то й деякі кандидати зі своїми командами також були тут. Зокрема О. Тягнибок, В. Куйбіда, Ю. Тимошенко, яку при її виступі засвистали. Ми ночували у великих брезентових наметах, грілись при багаттях і багато спілкувалися – журились як дати раду зажерливим москалям, що все більше натискали на Україну.

Національне життя повинно йти повнокровно. І всюди потрібно встигати, не нехтувати історичною пам’яттю. Із групою львівських побратимів були 1 травня на пошануванні Січових Стрільців на Маківці. Дуже потішило те, що на меморіалі було багато патріотичної молоді. До слова – на наступний 2015 р. вже тепер готуємо 100-літній ювілей Бою на Маківці. Громадськими зусиллями вже поміняно всі 50 старих мистецьких пам’ятників-хрестів на кращі, нові, з натурального каменю.

Війну в Донбасі Росія та промосковські бойовики-сепаратисти розпалюють все дужче. Складалось враження що можуть бути зірваними й вибори Президента. Але вони пройшли організовано, та ще й П. Порошенко здобув переконливу перемогу у першому турі. Я голосував за О. Тягнибока, знаючи, що в нього тепер жодного шансу. Але на жовтень були призначені перевибори Верховної Ради, а я був зацікавлений в тому, щоб ВО "Свобода", єдина партія, що мала національно-патріотичну, а не ліберальну програму, попала до парламенту. Та люди були заворожені надією на того, хто мав реальний шанс перемогти, отож слухати ніяких інших резонів не хотіли. Навіть виборчої програми у кандидата не вимагали, а задовольнялися тільки солодкою риторикою, всупереч волі Майдану, який вимагав усунути олігархів від влади. Обрали ж " кращого з олігархів" .

Весь народ включився у відновлення своєї "доведеної до ручки" армії. Із барикадами перешкод, труднощів та недоліків, при жертовності масового руху волонтерів, вона потроху міцніла та набиралася досвіду вже в боях. Та Верховний головнокомандувач – Президент України – був у нас переважно хронічним миротворцем. Йдучи назустріч побажанням керівників Євросоюзу та США він, як і вони, намагався вести хибну політику умиротворення агресора Путіна. Ми ще пам’ятаємо 1937-1939 рр. як умиротворяли Гітлера. Політики " все для фронту, все для перемоги" , якої вимагали герої що гинули і калічились щодень на фронті наше керівництво не вело. Воно придумало війну без війни – Антитерористичну операцію (АТО). А невпевнена політика наших верхів і теза, що немає військового вирішення конфлікту на Сході держави, не мобілізували всі верстви народу й потенціал держави до перемоги. Так думав я, так мислили і мої побратими, так ми бачимо ситуацію і сьогодні, через рік війни.

У перший день свята св. Трійці на ранковій урочистій літургії ми з Р. Морошаном, при повному козацькому строї, були у Перемишльському кафедральному соборі. Там щороку в такий час уся свідома українська громада, що проживає у Польщі, та кількасот приїжджих з України, розпочинають молитвою вшановувати українських воїнів – Борців за волю України, що спочивають на українському військовому цвинтарі в с. Пікуличах. В урочистому поході туди місцеві Чорні запорожці цього року чомусь участі не взяли. З нами був тільки один козак з Перемишля Іван Стець. Саме пошанування як і завжди було дуже урочистим.

Козаки Четвертої сотні з Києва мікроавтобусом їздили на Івано-Франківщину, а на другий день Трійці 9 червня взяли участь разом з нами в урочистостях пошанування Січових Стрільців в Карпатах на горі Ключ. Там ми із отаманом Козацького війська М. Бондарем мали виступи. Козаки усім гуртом, до 20 легінів, проспівали також кілька патріотичних пісень. А вже через тиждень козацтво поз’їжджалось на щорічні традиційні заходи присвячені роковинам Битви під Берестечком 1651 р. Провели козацьке Коло із обговорення найгарячіших питань життя Держави і козацтва. Наголосили на необхідності обов’язкової максимальної допомоги фронту і волонтерам. Біля багаття, вже у вужчому складі, розглянули ситуацію із тією частиною Четвертої сотні, що й надалі змушена перебувати у Києві. Адже ідеали та справи Майдану також потрібно було комусь допильновувати. Сотник І. Лютий просив допомоги, зокрема харчами. Там також потрібна була хоч якась ротація складу.

На відзначення роковин створення УГВР того року їздили в неділю 13 липня. Як і кожного разу, тут було дуже урочисто і патріотично. Наші козаки стояли в почесній варті біля пам’ятника видатним Борцям за волю України, а капелан о. Михайло Нискогуз мав пристрасну промову. Був і наш гарматний салют Героям України.

У суботу 23 серпня 2014 р. ми з групою друзів та родиною поїхали зі Львова до с. Підгороддя, що під самим Рогатином, на роковину з дня смерті Ярослава Ляльки. Як і годиться, відбули поминальну службу, поклали квіти до могили та пом΄янули. І тут до мене телефонний дзвінок від луцьких побратимів. Прийшла страшна новина – загинув на фронті в батальйоні "Айдар"  наш сердечний побратим, один із засновників Козацького Стрілецького Братства, юрист, лучанин Сергій Климчук. Отож я негайно поїхав до Львова, де вдома донька Соломія вже приготувала мій козацький стрій, вхопив торбу та на станцію. Там о 17-05 до Луцька їздить швидкісний експрес-вагон, тож треба на нього встигнути. Поїхали ми ним троє від львівських козаків-побратимів: Роман Морошан, Олесь Ворона і я.

Пізнім вечором фронтові однополчани привезли тіло Сергія у морг Луцька. Ми вже там очікували. Після певних процедур, опівночі відвезли тіло до Луцького кафедрального собору. Там у цокольній каплиці встановили труну. Поминальну молитву проводили давні друзі козаків із Жидичинського монастиря УПЦ КП на чолі зі своїм прекрасним ігуменом. Протягом цілої ночі ми стояли в почесній варті біля відкритої труни нашого побратима. Горе тиснуло за горло, болісно стискались кулаки. Обличчя Сергія було землисто-сіре, із застиглим виразом глибокого терпіння чи муки. Голова була скріплена сировою ниткою, видно після операції… Повоював він на фронті всього 17 днів, починаючи з 1 серпня. Загинув у бою під с. Хрящувате, отримавши смертельні рани потилиці в окопі на передовій.

Наступного дня, на День незалежності, прощався з героєм увесь Луцьк. Поминальну Службу Божу, вже у самому соборі, очолив Митрополит Волинський архієпископ Михайло. Від собору процесією перейшли на центральну площу міста перед театром ім. Л. Українки. У місті було оголошено жалобу. На громадському прощанні виступили керівники міста та області, бойові побратими з фронту, козацькі старшини. Від львівської делегації було доручено сказати поминальне слово мені. Поховали на алеї героїв АТО на центральному кладовищі, що аж за містом. Ховали ми його за всім ритуалом прощання із козаком-лицарем. Покрили й червоною китайкою тіло та віддали почесний салют з трьох гарматних залпів. Влада організувала великий поминальний обід, де також багато доброго було висловлено про побратима.

Через кілька днів із наших поважних старшин двоє – Анатолій Олексюк та Павло Якимчук, які займались допомогою фронту, пішли служити в батальйон " Азов". Тоді також взяли в руки зброю, щоб боронити наш край, хлопці вже молодшої генерації козаків. Кривава війна нищила кращих із нас. Служили Анатолій та Павло аж до ротації взимку. Молодий козак-побратим із с. Нивочин, що неподалік Івано-Франківська, Леонід Морошан з листопада по березень віддав чотири місяці Майдану в Києві. Виявився працьовитим, сміливим і скромним хлопцем. Тож недаремно став заприсяженим членом нашого Козацького Стрілецького Братства із 2012 р. Він є племінником Р. Морошана. Був у одній із сотень, що розташовувались у Жовтневому палаці. Службу ніс на Інститутській при барикаді що біля аркового мостика. Тут і пройшов усю велич, пекло і дим Майдану. Був там пораненим у шию. Влітку, добре екіпірованим, пішов добровольцем в армію. Із березня по лютий воював у складі 128 гірсько-піхотної Мукачівської бригади ЗСУ. У бою при виході із Дебальцевого 17 лютого зазнав важкого поранення – розтрощило ногу та осколком зачепило спину. Взвод прикривав відступ і весь поліг смертю хоробрих. Вижив тільки найдосвідченіший – командир взводу, ще й зумів витягнути на собі раненого Леоніда із справжнього пекла. Надавши необхідну допомогу в медчастині Артемівська, його відправили у Харківський шпиталь. Там зробили дві операції та відправили в березні санітарним літаком у Вінницю. Ногу врятували. Тепер справа за родиною, друзями і волонтерами.

Сьогоднішні герої виростають із чину своїх попередників та черпають у них наснагу до боротьби. До дати роковин загибелі національного героя, сотника УГА та провідника УВО і ОУН Юліана Головінського, що сталася 30 вересня 1930 р., ми традиційно відвідували його могилу у с. Великі Глібовичі. Минулого 2014 р. ми також взяли участь у панахиді на його могилі. Окрім цього приступили до втілення нашої мрії – зробити пам’ятним і саме місце його загибелі. Воно було при дорозі між Бібркою і В. Глібовичами. Маючи з собою декілька лопат, розчистили від бур΄яну цю місцину і насипали перший невеличкий курган пам΄яті. А друг Тарас Шах, історик з Бібрки, привіз заздалегідь виготовлений хрест із пам’ятною табличкою. Його ми встановили на цей курган. Почали впорядковувати і стежку до цього пам’ятного місця. Через декілька тижнів мені вдалось домовитися з місцевим лісництвом, щоб вони своїми силами висадили алею пам΄яті вздовж цієї стежки. Я ще раз виїжджав туди і показав, що ми хочемо. Незабаром основа майбутньої Алеї пам΄яті, а саме понад два десятки туй і ялин, були висаджені. Біля пам’ятного хреста посадили два кущі калини. Можливість зробити щось для увічнення національної пам΄яті гріє душу українця. Громадський оргкомітет із пошанування пам΄яті Ю. Головінського, після декількох років своєї праці, з честю виконав свою головну місію – побудував і 12 жовтня 2014 р. відкрив йому у Львові, по вул. Симоненка, пам’ятник. Споруджений він виключно на скромні кошти багатьох громадян-патріотів та церковних громад. І цей факт свідчить багато про що у час жорстокої війни з агресором. На гарно організованому урочистому відкритті та освяченні пам’ятника Ю. Головінському, серед багатьох достойних промов, до слова було запрошено і начальника штабу Батальйону ОУН, що б΄ється з москалем на Східному фронті, Тараса Юрківа. Тяглість нашої боротьби за свободу і справжню УССД неперервна.

Роковини ЗУНР львівським козацьким товариством постійно відзначаємо на місці боїв УГА за Львів. На пагорбі за с. Чижиків, при шляху Львів – Золочів – Тернопіль, своєю невеликою громадою ми у 2006 р. встановили пам’ятний знак воїнам Золочівської бригади УГА із написом "Українським Січовим Стрільцям – честь і слава" . Восени 2014 р. стараннями наших старшин Олеся Ворони та Романа Мурія, і засобами львівських будівельників-доброчинців, пам’ятний знак отримав новий капітальний бетонний постамент. Адже попередній був низеньким і нам не подобався. Отож традиційний ритуал пошанування воїнів УГА ми провели в неділю 2 листопада з особливим піднесенням. З нами був тут і сотник Четвертої сотні Майдану, а нині воїн Батальйону Донбас, Василь Любуня. Він разом із півсотнею досвідчених бійців із фронту (з АТО) тоді перебував на двохмісячному вишколі у Золочівському учбовому центрі Національної гвардії України. Отож наш золочівський отаман і запросив його на урочистість.

Козаки взяли шефство над цими воїнами. Проводили екскурсії по Львову. Організували поїздку на меморіал Поле Берестецької битви та в інші пам’ятні місцях. Отож 56 бійців Батальйону "Донбас" у грудні, при випуску із військових курсів, вирішили покозачитися. Золочівські, львівські та волинські козацькі старшини здійснили обряд посвяти у козаки. Це було в Золочеві на військовому плацу, парадно і врочисто. Воюють тепер ці воїни на Сході із козацьким завзяттям. Зв'язок з ними підтримуємо постійний, в тому числі й волонтерський.

Другий рік йде виснажлива і кровопролитна війна. Народ чекає на реформи і зміни, які пробуксовують. Боротьба за свободу і Державу вимагає неймовірних зусиль нації у протистоянні з агресивним ординським ядерним самодержавним монстром. Як і попередні покоління, так і наше, насипає все нові й нові могили все новим Борцям за волю України. І так до Перемоги, яка прийде мабуть ще не скоро.

 

Категорія: Національна ідея | Додав: Соломія (06.05.2015) | Автор: Всеволод Іськів
Переглядів: 1297 | Теги: майдан, козаки
Всього коментарів: 0
avatar