Вітаю Вас Гість!
Понеділок, 29.05.2017, 10:39
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Пошук

Мапа гостей

Важливо

Адреса нашого сайту змінилась, прошу заходити до нас за адресою bratkozak.com.ua

Наша кнопка

Випадкове фото

Останні статті

Погода

Українська рейтингова система Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Каталог статей

Головна » Статті » Про козаків дітям

Три вечори біля куреня
Вечір перший

Розлогою долиною троє вершників підганяли кінський табун з паші на ночівлю. Позаду табуна їхав невисокий сивоголовий дід, а по боках двоє хлопців. Зморено вони між собою перегукувались, завертаючи коней у загороду. Слідом біг пес Барвінок, підгавкуючи для загальної користі.

Діда звали Антон, у свої сімдесят п’ять він вправно сидів на коні . Бувало сміявся, що майже ціле століття проїхав верхи. Підлітки, Юрко та Іван, помічники в догляді за колгоспним табуном, вже друге літо допомагали дідові на далекім випасі. І цього разу повторювалося все, що діялося від початку червня по вересень на березі Зайковського озера.

Загнали коней, дід Антон закрив загороду, озирнувся на хлопців:

- То ви йдете купатись?

- Аякже, — відповів Іванко.

- То не баріться , бо ще варити, а дров нема.

- Ми швидко.

Після купання в теплій вечірній воді хлопці тягли сухе гілля з чагарнику, розкладали багаття, дід Антон промивав пшоно на куліш, товк старе сало, різав цибулину, часто протираючи очі. Робив усе неквапливо, ретельно.

Вечір гасив денне світло, і вже з’являлися одна за одною зорі. Полум’я освітлювало галявину, гралося тінями людей та збудованого неподалік куреня.

Хлопчаки повсідалися біля діда.

- Потомилися, — запитав дід.

- Та так, — разом мовили хлопці.

- А підкинь, Івасю дров, хай вода закипить, а ти, Юрку, неси сіль.

Дід помішував куліш, одним оком жмурячись від диму. Барвінок уважно дивився на господаря — чекав вечері.

- Діду Антоне, — заводили хлопці бесіду, знаючи любов старого до спогадів, — колись не кіньми, казав учитель, підводи тягали, а волами. Чи то правда?

- Правда, а тільки звалась та воляча підвода возом. У такого воза впрягали двох волів та їздили до Криму чи до Слов’яносербії по сіль, по рибу або інший товар.

- А розкажіть, діду, більше про волів.

- Гаразд, Юрку, слухайте, — зручно вмощуючись, починав дід. — Волів вирощували з телят, і були вони сірі, з великими рогами і дуже дорогі, бо то тварина, яка приносила чумакові чималі гроші. Є легенда, що волів сотворив Бог. І коли народженого Ісуса Христа поклали до ясел, то воли дихали на нього, щоб зігріти. Кажуть, ніби в ніч під Новий рік воли можуть говорити людською мовою і бачити майбутнє.

- В школі казали що бога нема…

- В кого нема, а в кого є — у різних людей по різному.

- Діду, а волів інших мастей не було?

- Не перебивай, Івасю, були, та рідко. Інколи траплялися чорні з білою плямою. Такий віл коштував набагато дорожче, бо вважалося, що він оберігає все господарство від нечистої сили. За волами господарі дивилися дуже добре, хвости чесали, оздоблювали прикрасами роги, натирали соломою шкіру, гарно годували.

- А як волів кликали, як коней наших?

- Та майже. Пам’ятаю в нас в селі були: Інгул, Метелик, Орел, Азов, Крим, Волох, а одного Юрком звали.

- Як мене?

- Отак, як тебе. А ну, підкинь, Юрасику, дров до огню, бо голодні залишимося. А ти, Іванку, неси посуд та поріж хліб.

Дід розкладав на скатерці сало, цибулю, ложки, а хлопці все допитувались діда:

- А де жили чумаки, як виглядали вони?

- Були вони дужі люди, походили з козаків, мали навик військовий, бо в дорозі доводилось і від грабіжників боронитися. Небідні були, чим більше волів чумак мав, тим заможніший вважався. На південь встигали валки сходити двічі, а то й тричі на рік. Добра і туди і з відти навозять та продають по ярмарках.

- А що таке валка?

- Валка — то як автоколона, що перше зерно везе до елеватора в район, тільки з возів. Валка складалась щонайбільше з тридцяти-тридцяти п’яти возів, а найчастіше з двадцяти п’яти. Степовий колодязь міг напоїти півсотні волів. У спеку з річок та ставків напувати боялися, щоб не захворіла скотина. Та і двадцяти п’яти возів табір можна скласти, щоб від нападників оборону тримати. У валці керував отаман. Він говорив, кому їсти варити, кому волів пасти, кому змащувати осі у возів.

Дід Антон зняв казанок з вогню, скуштував і почав розливати куліш у миски.

- Ну, що, чумаки, сідайте до столу, їжте.

Іванко та Юрко охоче взялися за ложки. Смачний куліш з димком хутко зник, а за ним сало, хліб та цибуля. Недалеко від вогнища порався зі своєю порцією і Барвінок.

- Завтра, хлопці, дощ буде, дим стелиться над землею, та й кобила стара на спині сьогодні качалась

Любив дід передбачати погоду на підставі своїх спостережень за поведінкою худоби, рослин і різними явищами.

- Діду, що їли чумаки?

- Та отак, як ми оце, куліш. Була своя кухня, з собою брали найнеобхідніше з їжі. А все інше добували в дорозі — полювали, рибалили. Була в них і медицина своя . Дорога далека, то лікувалися травами та настоями, заговорювати болячки вміли. Багато хто з чумаків характерництвом славився.

- Так характерники — то ж козаки!

- І серед чумаків характерники водилися, бо вони з козацького роду. Знали чари, дужі хлопці були. В степу не раз мусили з ворогом, якого удвоє, а то й в утроє більше, на парю ставати.

- А де ж діду поділись ті чумаки?

- То, хлопці, залізниця їх потіснила, забрала в них заробіток. Та й при царях землю нашу стали роздавати чужим панам, випасів поменшало, а в дорозі волам пастися треба. В окремих місцях цей промисел до революції проіснував, де не було залізниць. Чумаки люди не бідні були, накупили хто землі, а хто і цех ремісничий. Уміли господарювати, і на своїй землі навчалися і по чужих краях щось нове примічали. О, хлопці, то ви вже спите?

Біля вогню лежали і сопіли два малі чумаки . Спалахи полум’я освітлювали дитячі обличчя, на яких було видно втому від довгого дня і щастя того віку, коли воно може бути без причини просто так. Переніс їх дід до куреня, а сам ішов мити посуд до озера, наспівуючи стару пісню, яку ми ще трішки чули крізь дрімоту:

Ой, по горах сніги лежать,
По долинах води стоять,
А по шляхах маки цвітуть.
То не маки, а чумаки —
З Криму йдуть, рибу везуть….

Сидів ще трохи на березі з Барвінком, дивився на Чумацький шлях, на місяць, слухав, як на Зайковському озері риба скидається. А потім лягав спочивати. І тільки Барвінок, лежачи біля куреня, сонно поглядав на коней у загоні.

Хлопцям снилося, як чумакують вони від Криму до Черкас. Снилися воли, вози, всілякий крам, татари і Барвінок, який усе біг та біг за возами.

Вечір другий

Пасли коней по долині маленької річечки, понад озером. Приганяли ввечері, вже як напасуться, до загороди. При напуванні ще купали: то окреме дійство і неабияка радість дітворі.

Цього вечора дід заходився варити кашу: промивав крупу, кришив цибулю і сало на засмажку- не просто вечерю ладнав, а священнодіяв, вкладаючи в страву на багатті частинку своєї душі, можливо так готували їжу наші пращури.

- Юрку, як розгориться хмиз, то кинь товстих дров, щоб був добрий жар для каші. А ти, Ваню, сходи до джерела, принеси води.

Ми знали, що дід Антон родом з Чигиринщини, і вже продумували, як його розохотити до оповіді про Хмельницького та Дорошенка. В казанку вже кипіла каша, і дід, примружуючи око від диму, солив її.

- Діду, це правда, що ви росли на Чигиринщині? — таки почав довідуватись Іванко.

Дід підсунувся до нас поближче і з ностальгічною ноткою промовив:

- Так, козаки, я родився і виріс у Медведівці на Чигиринщині. Той край ще зветься Холодний Яр.

- Це не той Холодний Яр, що в Шевченка описаний? Нам Петро Дем’янович в школі завдавав читати.

- Той самий, та історія його почалася задовго до подій, описаних Тарасом Григоровичем. Колись за Ярослава Мудрого, то були землі воєводи Мирослава, а той Мирослав нібито командиром кінноти в Ярослава був, захищав південні кордони. Збудував там фортецю, пильнував від кочівників. Та одного разу в сутичці його кочівники вбили.

- І що далі було?

- А було те, що жінка його, Мотря, заснувала монастир у пам’ять по чоловікові, і з тих давніх часів той монастир стоїть у лісі і називається на честь жінки Мотронин.

- І зараз є?

- Зруйнований дуже, але церква є.

Дід примовк. Перегукувалися сичі над гайком, було чутно як скидається риба на озері, в кострищі потріскували дрова, смачно позіхав Барвінок, ждучи своєї порції вечері.

- Той монастир, — вів далі дід, — славний.

- А чому те місце зветься Холодний Яр?

- Різні чутки є. Одна, що в тім ярі холодніше, ніж по інших, а як вірити другій чутці, то ніби в тому ярі ховалась від татар Маланка Холодна з дітьми. Взагалі, ярів там багато, просто цей найвідоміший, від нього і місцевість так називається.

- Гайдамаки там були, — пригадав Юрась. — Я у школі про них читав.

- Так, у монастирі ножі святили, а їх отаман Максим Залізняк там послушником служив. Дуб ще зостався, на ньому казан висів. Як у той казан били, то кілометрів за десять чути було і гайдамаки на раду сходилися.

- Щоб з панами воювати.

- З ким тільки не воювали, та кращої долі не знайшли. Переловили їх, а ватажків стратили.

Помішуючи кашу, дід тихо заспівав.

Віє вітер, віє вітер,
Дуба нахиляє,
Сидить козак на могилі
Та й вітру питає:
«Скажи, скажи, вітре буйний,
Де козацька доля?
Де фортуна і надія,
Де слава і воля?…»

«Як козак співає то, в нього душа плаче» — казав дід. Доспівавши, промовив:

- А ну, лиш, подай, Юрку, засмажку, вже каша готова.

Насипав дід кашу, розлив молоко в кухлі, хліба поклав кожному та по цибулині.

- Цибулі не треба, — мовив Юрко.

- Треба хлопці, треба. Вона вам мікроби повбиває, хворіти не будете.

Цокали ложки у мисках — каша на свіжому повітрі біля багаття йшла залюбки. Доїдаючи добавку, хлопці розпитували діда:

- Казали, що в революцію, ви, діду, там радянську владу встановлювали. Вчитель говорив, що довго бої точились, бо куркулі до 1922-го року боронились.

- То, хлопці, давно було, і не я, а будьонівці там порядкували.

- А ви хіба не в Будьонного служили?

- Та я вже не пригадую, як командира звали. Вітчизняну пам’ятаю, а те вже забув. Дід примружив очі, немов згадував щось своє далеке, він примружувався завжди, коли думав чи смакував страву, коли дивився в далину і на небо.

Вже набагато пізніше, після смерті дідової, аж у 2005 році, ми знайшли прізвище його, 18-річного, в списках кінного полку Степана Хмари. І стало зрозуміло, чому дід сидів так добре на коні і мовчав про ті роки. Не один раз віч на віч зустрічався з башкирською кіннотою, латиськими стрільцями, з денікінцями і різної масті білогвардійцями, будьоннівцями, красними китайськими робітниками та іншими найманцями, в тому числі і співвітчизниками. Вітчизняну пройшов на коні з 1941 по 1944 рік, скачучи з шаблею на фашистські танки і піхоту, визволяв село за селом, місто за містом від фашистів.

Доїли кашу, випили молоко, помили посуд, провідали з Барвінком коней.

- Лягайте спати, гайдамаки, завтра рано вставати. Тобі, Юрку, ще й за харчами їхати до комори, а вдень при сонці злива була — знак на дощ завтра.

- Діду, а про Хмельницького і Дорошенка розкажете?

- Іншим разом, лягайте.

Вже дрімали в курені, а з берега над озером чулася тиха дідова пісня.

Не славная Чута
Густими дубами,
А славная Чута
Знизу куренями.
Ой, у Чуті, в ліси
Козаки гуляли…

Здавалось, що то голос землі, теплої, степової, духмяної після дощу. Дивився старий на зорі, на озеро, згадував те, що, можливо, нікому ніколи не розповідав.

Вечір третій

Котрись із хлопців їздив за харчами до бригади раз на два дні, переважно то був Юрко. Його худорба викликала такий жаль у комірника, що той давав харчів більше, ніж належало. На рудій кобилі Юрко завертав після комори до себе додому, до Івана та до діда, де давали ще харчів, чисту одіж та цигарок дідові. Дід Антон же приїжджав до села раз на п’ять днів, коли на заміну прибував дядько Ілько.

Довідавшись усі новини, прибував Юрко надвечір до куреня, під дружнє погавкування Барвінка злазив з коня. Здавав харчі та розказував те, що діда цікавило найбільше.

- То кажеш, до Микити син приїхав з інституту?

- Атож, казав женитися хоче.

- То вже й пора, років двадцять шість йому, щонайменше. А кого ж він сватає, баба нічого не казала?

- Городську бере.

- А що товариш Василь поробля?

- Та їх з Максимом дільничний штраховку заставив платити.

- За що страховку?

- Та поганими словами бабу Клаву лаяли.

Прикриваючи беззубий рот рукою, дід Антон сміється.

- І велика страховка?- питає крізь сміх.

- Кажуть, карбованців з десять.

Дід не міг прийти до тями:

- Чого ж так дорого за куму?

- Дільничному видніше. Казав, усіх буде штрахувати, хто лаятиметься.

- А що Назар старий?

- Узяв медсестру на квартиру.

- Ти ба, буде кому тиск міряти та ліки давати. Молодець Назар.

Доки йшла бесіда, Іванко потрусив верші і з уловом повертався до куреня.

- Діду Антоне, може наваримо юшки?

- Хочеш юшки, іди чистити рибу.

Іванко охоче взявся до риби, Юрко розкладав багаття, дід порався коло казана. За юшкою й вечірню бесіду завели.

Розпитували про минуле, бачили себе в думках чумаками, козаками, гайдамаками — тими, про кого була дідова мова.

- А ви застали той час, коли наше місто звалось Єлисаветградом?

- Застав.

- І фортецю застали?

- Вчитель з історії говорив. Що фортецю будували, аби захищатись від татар.

- Ні, тільки в’язницю та вали.

- А навіщо ж тоді її будували?

- Та щоб хліборобів лякати і хліб відбирати.

- А звідки ви, діду, все знаєте?

- В нас на квартирі до революції молодий учитель жив три роки, розказував багато, та й діди світ бачили. Їжте, хлопці, юшку та лягайте, пізно вже. Завтра наварю вам галушок з таком.

- Як це з таком?- Це коли в галушку заліплюється трішки смаженого сала з цибулею. В нас завжди на храми варили їх.

- А храми, це що?

- Свято. Припадало воно на дату відкриття церкви. В одній парафії воно припадало на Трійцю, у другій на Петра і Павла, десь на Юрія, а десь на інше християнське свято. У нас припадало на Покрову. Приїжджали діти до батьків, рідня, сусіди та куми заходили. Пригощали всіх з доброю душею.

…приходила до хлопців дрімота, а з нею і сон. Снилася їм, що займалися хліборобством та рибацтвом, воювали і торгували, їздили волами і займалися ремісництвом, розводили бджіл та випасали худобу…

А наступного дня в ранці над озером танув густий туман. Долиною йшов на пасовище ще сонний кінський табун. За ним їхало три вершники. З боків табуна на два смаглявих підлітки з вигорілим на сонці волоссям. Відстаючи позаду, на старій кобилі, сивоголовий дід. Слідом за котрим біг пес на ім’я Барвінок.


Джерело: http://mamajkraj.blogspot.com/2010/07/blog-post_4992.html
Категорія: Про козаків дітям | Додав: Соломія (30.11.2011) | Автор: Юрій Хоменко
Переглядів: 1857 | Теги: чумаки, Оповідання, дід, козаки, Гайдамаки, казка
Всього коментарів: 0
avatar