Вітаю Вас Гість!
Понеділок, 29.05.2017, 10:38
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Пошук

Мапа гостей

Важливо

Адреса нашого сайту змінилась, прошу заходити до нас за адресою bratkozak.com.ua

Наша кнопка

Випадкове фото

Останні статті

Погода

Українська рейтингова система Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Каталог статей

Головна » Статті » Історія

Історична довідка про Івана Полтавця-Остряницю

Полтавець-ОстряницяІван Васильович Полтавець-Остряниця (26.09.1890-1957) – народився у Суботові Чигиринського повіту Київської губ – нащадок козацького роду гетьмана України Яшка Остряниці, офіцер російської армії в роки Першої світової війни (1914-1918),
наказний отаман Вільного козацтва (1917-1920),
отаман Українського національного козачого товариства (1920-1936), Гетьман Самостійної Соборної України обраний у 1926 році, отаман Українського Вільного Козацтва (Українського Національного Козацького Руху (1936-1942), отаман Запорозької Бригади УВК Української Національної Армії (1942-1945).

Лютневу 1917 р. революцію Іван Полтавець-Остряниця зустрів у Петрограді, куди був відряджений до школи панцерних автомобілів. Активно включився до українського військового руху, за що мав неприємності від свого керівництва і вимушений був залишити російську столицю. В цей період остаточно сформувався політичний світогляд І.Полтавця-Остряниці – людини правих політичних поглядів з монархічним ухилом, що стояла на позиціях створення незалежної Української держави.

З поверненням в Україну, як досвідчений фронтовік-офіцер і патріот, активно включився  до процесу створення української милітарної сили. Основою майбутньої української армії на думку І.Полтавця-Остряниці повинні були стати загони Вільного козацтва, які в цей період самочинно почали виникати в українських селах і містечках. Свою основну функцію ці формування вбачали в охороні краю від анархії, яка насувалася з фронту. Об’єднані спільним і вмілим керівництвом з єдиного центру, вони могли стати надійним захистом Української Центральної Ради від зазіхань більшовицької Росії.

Як діяча, що займався питанням організації козацького військового руху, його  докооптували  до складу  Українського  генерального військового комітету, який очолював С.Петлюра. Проте через свої самостійницькі погляди І.Полтавець-Остряниця так і не знайшов підтримки серед більшості його членів – представників українських соціалістичних партій вороже налаштованих до ідеї створення регулярного українського війська.

Найбільш повно організаторські здібності Івана Васильовича на цьому відповідальному пості проявились під час підготовки та проведення з’їзду Вільного козацтва, що відбувся 16-20 жовтня (3 - 7 жовтня за старим стилем) 1917 року в Чигирині. Історичне значення цього з'їзду полягало у тому, що саме на ньому відбулось остаточне організаційне оформлення Вільного козацтва як політичної та військової сили.

На початок жовтня 1917 року до Чигирина прибула тисяча делегатів, що представляли 60 тис. організованих членів Вільного козацтва Київщини, Чернігівщини, Катеринославщини, Херсонщини, Кубані. Із самого початку роботи з’їзду відчувався вплив самостійницьких партій.

П.Скоропадський стверджував, що саме І.Полтавець-Остряниця був безпосереднім організатором цього з’їзду, до останнього моменту приховуючи від соціалістичного керівництва Центральної Ради день його відкриття, щоб вони не встигли вплинути, або навіть зірвати його роботу.

Яків Водяний, делегат від Смілянщини, згадував, що у Чигирині «звертав на себе увагу молодий старшина в однострої кубанського козацького війська. Пізніш на засіданнях з’їзду я довідався, що то був п. Полтавець з доточеним до нього псевдонімом «Остряниця».Полтавець-Остряниця

Відкриваючи з’їзд, І.Полтавець-Остряниця сформулював його завдання: планомірне творення козацької організації, яка, базуючись на принципах сучасного козацького устрою, переросла б у боєздатне національне військо. З’їзд прийняв «Статут» і «Програму» Вільного козацтва, в яких провідне місце посіли питання державотворення і розбудови національних Збройних Сил.

В останній день роботи з’їзду були проведені вибори керівництва Вільного козацтва – Генеральної козацької ради. З'їзд хотів обрати на Отамана молодого осаула (Кубанського Війська) І.Полтавця-Остряницю, але він відмовившись від запропонованої делегатами з’їзду високої посади отамана Вільного козацтва, несподівано висунув на неї кандидатуру командира 1-го Українського корпусу генерала П.Скоропадського, а почесним отаманом запропонував обрати Голову Української Центральної Ради професора М.Грушевського (1866-1934), після чого їх було вибрано одноголосно.

Цією своєю дією Іван Васильович з одного боку намагався використати популярність М.Грушевського і значно послабити негативний вплив Генерального секретаріату, очолюваного В.Винниченком, на процес організаційного оформлення Вільного козацтва як збройної військової формації українського народу, з іншого – це був перший далекоглядний крок до встановлення міцної влади в Україні в особі майбутнього гетьмана Павла Скоропадського. У цій ситуації показовим є той факт, що їх виконавець не питав згоди на це ні у жодного з цих діячів, а з генералом П.Скоропадським на той момент не був навіть і знайомий.

Отже, підсумком роботи з’їзду стало обрання Генеральної ради Вільного козацтва. Отаманом усього Вільного козацтва України було обрано П.Скоропадського, наказним отаманом - І.Полтавця-Остряницю, генеральним писарем – В.Кочубея, генеральним обозним – Тонковида, генеральним суддею – М.Левицького, генеральними хорунжими - д-ра І.Луценко, С.Гризла і Шаповала, генеральними осавулами – Шомовського, Шендрика і Кіщанського та ін., у загальній кількості 12 осіб. Організаційним осередком козацтва було визначено Білу Церкву.

Делегати з'їзду зверну­лися до населення із закликом озброюватися, рішуче бо­ротися з ворогами народу, не допускати братовбивства, підтримувати республіканський демократичний федера­тивний устрій Росії на чолі із Тимчасовим урядом, ство­рювати у селах сотні, у волостях — курені, у повітах — полки, у губерніях — коші на чолі із сотниками, курінни­ми, полковниками, отаманами та іншою старшиною.

10 листопада (за старим стилем) 1917 року Іван Полтавець-Остряниця
з генеральною старшиною переїжджає до встановленого з’їздом місця постою Генеральної козацької ради – містечка Білої Церкви на Київщині. Велика завантаженість П.Скоропадського на той час своїми безпосередніми обов’язками у справі керування корпусом примушує Івана Васильовича безпосередньо взяти до своїх рук справу організації  та  керівництва  Вільного  козацтва в Україні.

Завдяки надзвичайній енергійності та організаційним здібностям наказного отамана в короткий термін у Білій Церкві була створена та утримувалась у боєздатному стані козача охоронна сотня, на кошти козаків функціонувала національна бібліотека. І.Полтавець-Остряниця налагодив та підтримував тісні зв’язки з козацькими отаманами та радами з інших місцевостей України, заохочував та допомагав їм у створенні нових козацьких формувань.

Багато зусиль Івана Полтавця-Остряниці та інших членів Генеральної козацької ради було спрямовано на неприпущення розладу у козацькому русі у зв’язку зі створенням Центральною Радою Департаменту Вільного козацтва на чолі з соціал-демократом П.Певним, який намагався  переобрати на себе всю повноту влади над козацькими загонами.

Це призвело до загострення стосунків між Генеральною козацькою радою та керівниками Центральної Ради. Для розгону козацької ради Центральна Рада навіть вислала військові відділи, які 4 листопада 1917 року зазнали поразки у сутичці з козаками. В свою чергу Генеральна старшина Вільного козацтва пригрозила Центральній Раді, що в разі повторення її спроби роззброєння козацьких загонів, вона усіма силами вдарить по Києву.

У листопаді-грудні 1917 року частинам генерала П.Скоропадського вдалося стабілізувати ситуацію на Правобережжі, зупинивши просування збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу на Київ. П.Скоропадський та І.Полтавець-Остряниця вирішили скористатись цими сприятливими обставинами, і, спираючись на війська 1-го Українського корпусу та загони Вільного козацтва, здійснити спробу військового перевороту, підсумком якого повинно було стати  усунення від влади Центральну Раду.

Для підготовки перевороту були проведені певні заходи: 10 листопада 1917 року відбувся з’їзд козацької старшини, який вимагав негайного проголошення незалежності України на чолі з гетьманом; 15 листопада П.Скоропадський відтягнув свій корпус на лінію Житомир-Вінниця-Жмеринка-Вапнярка; 16 листопада до Білої Церкви переїжджає штаб 1-го Українського корпусу.

У планах заколотників передбачалося, що П.Скоропадський має сконцентрувати свій корпус навколо Білої Церкви і поставити під свій контроль всі шляхи сполучення, які ведуть на Київ. Після цього планувалось в ультимативній формі вимагати від Центральної Ради передачі влади командувачу 1-го Українського корпусу.

17 листопада у Козятині відбулась нарада генерала П.Скоропадського з  кошовими отаманами Вільного козацтва, на якій було вирішено всіма силами вдарити по збільшовизованих фронтових частинах, що просувались у тил. Передові загони Вільного козацтва після закінчення вдалої операції по роззброєнню більшовиків на ст. Вінниця, розвиваючи свій стратегічний успіх, 8 грудня 1917 року були вже на підступах до Києва.

Переворот планувалось завершити того ж дня. І.Полтавець-Остряниця навіть підготував текст промови П.Скоропадського, який той мав проголосити перед членами Центральної Ради. Проте, прибувши до Києва, генерал П.Скоропадський в останній момент відмовився від участі у заколоті, мотивуючи це тим, що його треба перенести на сприятливий час. Мабуть однією з вагомих причин тієї відмови майбутнього гетьмана було і значне перебільшення його помічником загальної чисельності та реальних бойових можливостей Вільних козаків, на допомогу яких розраховували заколотники.

У січні 1918 р. було обрано Генеральну Раду Реєстрового Вільного Козацтва у складі: наказний отаман – Полтавець-Остряниця; генеральний писар – Кочубей, генеральний обозний – Тонковидий, генеральний суддя – М.Левицький, генеральні хорунжі – Луценко, Гризло та Шаповал, генеральні осавули – Шомовський, Шендрик та Кищанський.

Полтавець-Остряниця 

Така людина як Іван Васильович завдяки своїй енергійності та активності не могла не привернути увагу і не потрапити у коло зору спецслужб Німеччини та Австро-Угорщини, війська яких згідно Брест-Литовського договору (1918 р.) зайняли територію України.

Так, сучасний дослідник В.Солдатенко, спираючись на архівні джерела, стверджує, що німецька військова контррозвідка у березні-квітні 1918 року «запропонувала відразу трьох претендентів – П.Скоропадського, І.Луценка та І.Полтавця-Остряницю», яких німецьке командування в Україні потенційно могло використати у своїх цілях на роль гетьмана після розгону Центральної Ради. «Полтавець – політичний авантюрист, готовий на всякі комбінації, якщо це принесе йому користь», - таким чином характеризують його тогочасні документи з архівів німецької військової контррозвідки.

29 квітня 1918 року у Києві полковник І.Полтавець-Остряниця на чолі охорони особисто супроводжує П.Скоропадського у приміщення цирку на Всеукраїнський хліборобський конгрес, на якому його було обрано  гетьманом України.

У липні 1918 р. було видано "Статут українських козаків", проект якого підготував на той час генеральний писар гетьмана П.Скоропадського військовий старшина І.Полтавець-Остряниця. 

За часів Гетьманату 29.04.–14.12.1918 р. – Генеральний писар Канцелярії Гетьмана. Цей період життя і діяльності Івана Полтавця-Остряниці в історичній літературі висвітлений дуже слабо. Так, у своїх спогадах командир корпусу Січових стрільців полковник Є. Коновалець згадував, що під час його переговорів з німецьким командуванням у листопаді 1918 року Іван Васильович Полтавець-Остряниця за наказом гетьмана без успіху намагався налагодити контакти з повстанськими військами Директорії.

Після зречення гетьманом П.Скоропадським влади у грудні 1918 року І.Полтавець-Остряниця виїхав у Німеччину. У 20-ті рр. був членом емігрантського руху, очолюваного П.Скоропадським. На еміграції між Павлом Скоропадським, який вирішив відійти від активної політичної діяльності, та його колишнім адептом виникла незгода у питанні організації та керівництва діяльністю цього руху. Проте остаточно їх шляхи розійшлися у 1932 році.

4 вересня 1920 року в Берліні була відновлена діяльність українського козацтва у формі Українського національного козачого товариства (УНАКОТО чи УНКТ) (з 1936 р. – Український Народний Козачий Рух – УНАКОР), на чолі якого  став полковник Іван Полтавець-Остряниця.  З березня 1921 року місцем перебування його штабу стало м. Мюнхен (Баварія).

Українське національне козаче товариство — громадська військово-патріотична організація козаків-націоналістів, яка діяла на еміграції. Отаман Іван Полтавець-Остряниця намагався згуртувати консервативні сили еміграції і очолити їх з метою відновлення незалежності України на засадах гетьманської авторитарної влади.

Пріоритетним напрямком діяльності УНКТ було відро­дження Української держави.

У своїй діяльності УНКТ використовувало традиційні козацькі організаційні фор­ми, принципи та цінності.

Для ідеології УНКТ були ха­рактерні певні тоталітарні риси:

військова диктатура;

превалювання державних інтересів над принципами сво­боди слова, приватної власності та персональних свобод.

Головною метою товариства було згуртування «лицарськи-національного», активного і творчого вояцтва, ви­ховання свідомих борців за волю України.

У 1923-24 рр. Українське національне козаче товариство видавало в Мюнхені свій друкований орган — ілюстрований місячник «Український козак».  

Після виходу у 1920 році в еміграцію Уряду і Армії УНР Вільне козацтво продовжувало в Україні боротьбу проти радянської влади аж до 1923 року. 
За свідченнями деяких джерел, у 1921 р. Іван Полтавець-Остряниця короткий час нелегально перебував в Україні, де керував антирадянським повстанським загоном у Холодному Яру. 

На чолі козацьких формувань стояли відомі українські військові діячі часів Визвольних змагань 1917-1921 рр. – адмірал В.Савченко-Більський, генерал І.Волошин, полковник П.Мінченко, отамани З.Дорошенко, Н.Тадіїв та ін. У козацькому русі було чимало і членів Організації Українських Націоналістів (ОУН). В той час  організація включала вісім кошів: в Болгарії, Австрії, Німеччині, Чехословаччині, Марокко, Польщі, Канаді і на Україні (Повстанський кіш).

Завдяки зусиллям І.Полтавця-Остряниці Українське національне козаче товариство було підпорядковано Всеукраїнській націонал-козацькій раді (ВУНКР), до якої входили представники різних кіл української еміграції.

Підступне вбивство Симона Петлюри 25 травня 1926 року у Парижі радянським агентом С.Шварцбартом посилило боротьбу за лідерство в лавах українській еміграції.

Українське культурне обєднання в Болгарії звернулося з відозвою до українському народу з пропозицією обрати полковника Івана Полтавця-Остраницю Гетьманом Самостійної Соборної України. В цьому зверненні підкреслювалося, що на чолі національного руху повинна стояти особистість, яка користується загальною довірою і авторитетом. І «єдиною такою особою в сучасний момент є відважний борець за українську державно-національну ідею, нащадок гетьмана України Яшка Остряниці, військовий отаман Українського козацтва полковник Іван Полтавець-Остряниця». На урочистому зібранні Українського обєднання 4 липня 1926 года його вибрали гетьманом України та попросили його дати свою згоду. У липні 1926 року був виданий Універсал «До українського народу», в якому Іван Полтавець-Остряниця оголошував себе прямим наступником Головного Отамана, Гетьманом і Національним Вождем усієї України обох боків Дніпра та військ козацьких і запорозьких. Полтавець-Остряниця був проголошений диктатором Української Народної Козацької Республіки. Після виходу цього універсалу значна частина прибічників Павла Скоропадського відійшла від УНКТ.  

В той же час активність лідера УНАКОТО привертає увагу німецької, польської та радянської спецслужб. Відбувається помітне його зближення з німецькими колами.

23 травня 1935 року І.Полтавець-Остряниця звертається до А.Гітлера з листом, в якому виступає з пропозицією про готовність надання своєї організації в розпорядження Німеччини на умовах дотримання нею союзницьких щодо України вимог Брест-Литовського мирного договору.

На думку дослідника В.Косика саме ця заява голови УНАКОР стала приводом для засудження у квітні 1937 року польським судом у Луцьку групи з 44-х  його однопартійців на чолі з І.Волошиним, за звинуваченням у державній зраді (Польщі – авт.). І хоча цей суд з самого початку і до кінця був інсценований польськими спецслужбами і мав явно виражений провокаційний характер, розповсюдження інформації у польській та міжнародній пресі про «фінансування» Берліном підривної діяльності організації І.Полтавця-Остряниці підірвало авторитет її лідера в українських еміграційних колах.

 

З 1936 року Українське національне козаче товариство отримує назву Український Народний Козачий Рух (УНАКОР) чи по іншому Українське Вільне Козацтво (Український Національний Козацький Рух – УНАКОР) – УВК УНАКОР. Очолював цю організацію отаман Іван Полтавець-Остряниця. Генеральним писарем був Іван Волошин-Берчак, а генеральним хорунжим – Бондаренко. Поряд з УВК УНАКОР діяли також: Еміграційний козачий союз Підкарпатської Русі та Козацький еміграційний центр «Вільне козацтво» у м. Празі (Чехія). 

Полтавець-Остряниця намагався вплинути на керівництво Німеччини – лобіював українську самостійність, але у ході війни навіть обіцяна спочатку автономія України німцями підтверджена не була.    

Про самовіддану працю Івана Полтавця-Остряниці Ф.Ніцше зазначив: «…на еміграції продовжував працю фанатичний подвижник гетьманської України Іван Полтавець-Остряниця, який, як колись задунайські козаки, розпочав творити козацтво на чужині: в Німеччині, Польщі, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, навіть Марокко...».

В 1942 році Іван Полтавець-Остряниця повністю відійшов від політичної діяльності.

Пізніше полковник І.Полтавець-Остряниця сформував Запорозьку Бригаду УВК на Катеринославщині. Ці частини увійшли до складу Української Національної Армії під командою генерала П.Шандрука, що врятувало багатьох українських громадян в хаосі евакуації при відступі німецьких військ.

 Помер Іван Полтавець-Остряниця 1957 року – у Мюнхені за тисячі кілометрів від рідного Суботова.

 

 

Ця пам’ятна дошка встановлена у жовтні 2009 року представниками
Ради козацьких отаманів України за сприяння Українського Вільного Козацтва діаспори для вшанування світлої пам’яті

 

Гетьман Самостійної Соборної України

Іван Васильович Полтавець-Остряниця

 

(народився 26 вересня 1880 року у Суботові Чигиринського повіту
Київської губернії, помер у 1957 році у м. Мюнхен (Німеччина)

 

нащадок козацького роду гетьмана України Яшка Остряниці,
офіцер російської армії в роки Першої світової війни (1914-1918),
наказний отаман Вільного козацтва (1917-1920),
отаман Українського національного козачого товариства (1920-1936),
Гетьман Самостійної Соборної України обраний у 1926 році,

отаман Українського Вільного Козацтва
(Українського Національного Козацького Руху (1936-1942),

отаман Запорозької Бригади УВК Української Національної Армії (1942-1945)

 

 

ПРОПОЗИЦІЇ:

1.     Дослідити місце встановлення пам’ятної дошки. Це може бути будинок у Суботові чи у Чигирині, який пов'язаний з народженням чи діяльністю Івана Полтавця-Остряниці.

2.     Дошка буде виготовлена представниками Львівського відділення Представництва УВК діаспори в Україні за власний кошт.

3.     Встановлення дошки буде здійснено після узгодження всіх питань з місцевою владою (всі потрібні дозволи). Ця буде місцеве козацьке свято на базі осередку Реєстрового Українського Народного Козацтва, в якому візьмуть участь інші козацькі організації, які об’єднані у Раді козацьких отаманів України. У цьому святі візьмуть участь представники Українського Вільного Козацтва діаспори.


Анатолій Грива

Попередні фотографії з приватної колекції генерала П.Петренка

Армии Украины 1917-20
з книжки "Армии Украины 1917-1920" Москва 2002

Категорія: Історія | Додав: Соломія (13.10.2009) | Автор: Анатолій Грива
Переглядів: 2341 | Коментарі: 1 | Теги: Іван Остряниця, Яшко Остряниця, козаки, козак, козацтво, гетьман, Полтавець-Остряниця
Всього коментарів: 1
avatar
1
Шановний Аноталію Гриво,
"Про самовіддану працю Івана Полтавця-Остряниці Ф.Ніцше зазначив: «…на еміграції продовжував працю фанатичний подвижник гетьманської України Іван Полтавець-Остряниця, який, як колись задунайські козаки, розпочав творити козацтво на чужині: в Німеччині, Польщі, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, навіть Марокко...». 

Це про якого такого Ф, НІЦШЕ??? Того самого, чи це іншого - десь із Черкащини)))???
avatar