Вітаю Вас Гість!
Вівторок, 21.11.2017, 13:15
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Пошук

Мапа гостей

Важливо

Адреса нашого сайту змінилась, прошу заходити до нас за адресою bratkozak.com.ua

Наша кнопка

Випадкове фото

Останні статті

Погода

Українська рейтингова система Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Каталог статей

Головна » Статті » Історія

Політик і воїн Дмитро Паліїв

Великий ідеаліст, патріот, природжений організатор.З душею, повною ідей, невтомний працівник, прекрасний промовець, людина доброго серця. Завжди готовий кожному допомогти, кришталевий, прямолінійний характер, дисциплінований вояк. Таким Д.Паліїва бачив його молодший сучасник Р.Антонович. Ця характеристика є напрочуд точною.


Народився Дмитро Паліїв 17 травня 1896 року в родині священника Івана Паліїва і Сидори з Навроцьких в селі Перевозці Калуського повіту. До гімназії спочатку ходив у Станіславові. Та через бунтарську вдачу, батьки перевели Дмитра до української гімназії в Перемишлі. Окрім навчання, тут він із захопленням увійшов до пластового гурту. Був у гімназійній футбольній дружині. У старших класах познайомівся зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Ступницькою, донькою священника з с.Клоковичів. Дмитро бере участь у великому здвизі громадських парамілітарних організацій «Соколів» і «Січей» 28 червня 1914 року у Львові. Тоді розпочалась Перша світова війна. Його брати Омелян і Василь були призвані до австрійського війська.

У серпні 1814 року, з благословення батьків, Дмитро йде добровольцем у створений Легіон Українських Січових Стрільців  боротись за Україну. Службу розпочав у першій сотні усусів під командою сотника В.Дідушка. Вже 14 вересня 1914 року, ще не вишколеною, сотню кинули у бої  в Карпатах. Частина стрільців полягла в бою. Сотню в Чинадієвому переформували, а Д.Паліїва перевели до сотні Дмитра Вітовського, що була у команді куреня отамана, д-ра Степана Шухевича.

Ще до кінця 1914 року Д.Паліїву вдалося скласти матуру (випускні екзамени про закінчення гімназії). Він був скерований на вишкіл, закінчив його і отримав ранг підхорунжого. Дальшу службу проходив у вишкільному Коші УСС під командою отамана Мирона Тарнавського, та інших підрозділах.

У зв'язку з постанням Української Народної Республіки в Наддніпрянській Україні, на четвертому році кровопролитної Першої світової війни, появились нові надії та нові виклики. На одній з таємних нарад українських старшин і підстаршин Австро-Угорської армії, скликаній Д.Вітовським 5 грудня 1917 року в Гуштинському лісі, з політичними пропозиціями виступив молодий підхорунжий Д.Паліїв. Він висунув пропозицію – розірвати із зрадливою Австрією і Легіонові УСС перейти фронт, та стати на службу Українській державі з центром у Києві. Проте більшість, в тому числі і Д.Вітовський, висловилися за те, щоб і надалі бути в складі Австрійського війська, та вважати Легіон УСС зародком нашої власної майбутньої армії на терені Галичини після розпаду Австро-Угорської монархії. Поєднання з Наддніпрянською Україною мало бути подальшим кроком.

На жовтень 1918 року Д.Паліїв служив у Жмеринці. Німецькі і австрійські війська стояли на Україні як союзники уряду Гетьмана України П.Скоропадського. У військах наростало невдоволення. Посилювався політичний рух  інтелігенції. У Відні, в парламенті, депутати від національних меншин Австро-Угорської імперії посилюють боротьбу за свої національні держави. Австрійська влада слабне, годуючи обіцянками австрофільськи настроєних галицьких політиків, реальної підтримки українським прагненням не дає.

Інтуїтивно відчуваючи наближення вирішальної хвилі визвольного руху, Д.Паліїв виклопотав короткотривалу відпустку і 10 жовтня їде до Львова. Тут четар, д-р В.Старосольський, і сотник, д-р Н.Гірняк, з'ясували йому ситуацію, що групою патріотів, за схваленням Української Національної Ради, створено Військовий комітет і запросили увійти до нього. Далі Д.Паліїв їде до Чернівців, де перебував тоді Легіон УСС, і після таємних нарад, разом з Д.Вітовським, отримує повноваження бути делегатом до комітету від стрільців. Негайно повернувшись до Львова,  взяв участь у його засіданні 14 жовтня, та побачив всю організаційну неготовність до виконання історичних завдань великого моменту. Одразу ж стає організаційним референтом комітету і через день вже подає на затвердження план дій із конспіративної підготовки, щодо організації українських військових, розкиданих по багатьох частинах австрійської армії на терені Західноукраїнських земель, з метою захоплення влади революційним шляхом.

Член Центрального Військового Комітету (Комісаріату) Б.Гнатевич писав: «Ніхто, і самі змовники..., і не думали, що все це прийде так дуже незабаром, ще перед зимою. Це й було причиною, що Комісаріат працював у першій половині жовтня доволі пиняво й безсистемно. Щойно в другій половині жовтня, з приходом представників УСС, завдяки організаційному референтові, підхорунжому Д.Паліїву, праця пішла жвавіше та поширювалась на провінцію».

Очікуваний голова Військового Комітету, сотник Д.Вітовський, зміг прибути до Львова щойно 29 жовтня. І перебрав провід. Комітет було перейменовано на Українську Генеральну Команду у складі : сотник Д.Вітовський, отаман С.Горук, поручник П.Бубела, поручник Б.Гнатевич, поручник І.Цьокан, четар І.Іванчук та підхорунжий Д.Паліїв.

Так як  30 жовтня стало відомо, що поляки запланували перебрати владу у Львові 1 листопада, то завданням історичного моменту було їх випередити. І ось 31 жовтня, з наказами Д.Вітовського про те, що «Ніччю з 31 жовтня на 1 листопада Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини...», Д.Паліїв висилає гінців (здебільшого студентів теології) у війська.

На цей момент Листопадової революції вдалося організувати у Львові всього 60 старшин і 1400 стрільців. З цими силами треба було перемогти у 250 тис. місті, де 51% складали поляки, була маса польських, мадярських і австрійських військових Австро-Угорської армії. Виступили о 4-ій ранку, і до 7-ї ранку всі основні об'єкти міста були взяті. Завдяки конспіративності та сміливості, без жодної жертви, військовий план виконано. Над містом замайорів жовто-блакитний стяг, і політики перебрали адміністративну владу в намісництві.

Поляки ж, оговтавшись і побачивши м'якість і малочисельність сил української влади, вже з обіду почали збройну протидію. Ще тільки 11 листопада Польща сама здобуде незалежність, а вже розпалили загарбницьку, кровопролитну багатомісячну війну з українським народом за його Західноукраїнські землі. У новопосталої Західно-Української Народної Республіки бракувало фахових кадрів, збройних сил і досвіду теж не вистачало. Отож 22 листопада 1918 року війська ЗУНР виходять зі Львова, доформовуються і беруть місто у тривалу облогу.

Д.Паліїв тоді працює ад'ютантом Державного секретаря військових справ ЗУНР Д.Вітовського. В перших числах грудня полковник Д.Вітовський, згідно рішення уряду ЗУНР -  Ради державних секретарів, посилає Д.Паліїва у складі делегації, до Директорії за генералами для Галицької армії. Головний отаман С.Петлюра зі штабом тоді був у Фастові. Він очолював наступ на Київ, щоб скинути Гетьмана П.Скоропадського. До ЗУНРу одразу ж скерував генерала М.Омеляновича-Павленка та полковника Є.Мишковського, які й очолили Українську Галицьку армію.

Війна УГА з польськими  військами тривала до середини липня 1919 року. Цю війну ЗУНР програла. Далі четар Д.Паліїв разом із УГА відступає  за Збруч і бере участь у бойових діях в Центральній Україні. Стає ад'ютантом головнокомандувача УГА, генерала М.Тарнавського. 30 серпня 1919 року зазнає щастя в'їзду до визволеного Києва у складі об'єднаних армій УНР і УГА.

Важкої, трагічної воєнної осені 1919 року Д.Паліїв був учасником важливих державних нарад. Виступав проти тимчасового договору УГА з Добровольчою армією у листопаді 1919 року, що за підтримки Антанти воювала проти більшовицьких військ. Вважав помилкою, хай і у час особливої скрути для УГА, її союз із Червоною Армією з 01.01.1920р., хоч і для боротьби із військами Польщі. Військова доля кидає його в Одесу, де він ледь вирвався від переслідування чекістів. Вдалось повернутись 1920 року до Львова.

Після поразки у збройній національно-визвольній боротьбі Д.Паліїв не зрезигнував із подальшої боротьби. У 1920 році стає одним із співзасновників Української Військової Організації (УВО), яка поставила собі за мету продовжувати підпільну політичну і збройну боротьбу за українську державність. Був там членом Верховної політичної колегії. Студіює в університеті право і бореться за Український університет у Львові. Закінчує також однорічні торговельні курси. Бере участь у підготовці атентату 25 листопада 1921 року на керівника Польської окупаційної держави Ю.Пілсудського та Львівського воєводу О.Грабського. Після арешту гідно вів себе в суді, хоч і вини не доказали, був засуджений на 2,5 роки тюрми.

У 1923 році стає співзасновником націоналістичної Української Партії Національної Роботи. Разом із Д.Донцовим редагує у 1923-1924 рр. журнал «Заграва». Тоді ж, у 1924 році, УВО делегує його редактором тижневика «Новий час», який згодом став щоденним виданням. Тут Д.Паліїв працює з перервами до 1933 року.

Від 1925 року він стає політичним референтом у Крайовій команді УВО. Д.Паліїв має свою думку стосовно використання методів терору, відмінну від Начального командира УВО Є.Коновальця та інших соратників. Цього ж 1925 року одружується з О.Ступницькою.

У 1925 році Д.Паліїв став одним із засновників найбільшої політичної партії Західної України – Українського Національного Демократичного Об'єднання (УНДО) і членом її Центрального Комітету. У 1928 році був другий раз заарештований. Цього ж року від УНДО, за підтримки УВО, був обраний послом (депутатом) до Сейму від Коломийської виборчої округи. Як посол він виявився добрим і сміливим парламентським діячем, до якого пильно прислухалися. Через свою опозиційність до польського режиму, із вересня 1930 року до вересня 1933 року, втретє був ув'язнений. У 1930 році в Паліївих народилась їх донька Христина.

У 1933 році розриває із УНДО і разом з В.Коханом та М.Шлемкевичем організовує нову легальну націоналістичну партію Фронт Національної Єдності (ФНЄ). Ця партія намагалась сконсолідувати різні патріотичні середовища, та боролася проти нового курсу УНДО на угодовство з польським режимом, а також, з іншого боку, не підтримувала тактики терору ОУН. Д.Паліїв засновує потужне видавництво «Батьківщина» і видає свої пресові органи : журнали «Перемога» та «Батьківщина» і щоденну газету «Українські вісті». Тут він є авторитетним лідером і промотором усіх справ. Постійно пише масу політичних статей.

Д.Паліїв мав свою політичну позицію і своє місце у суспільному середовищі Краю. Маючи спільні ідеологічні засади з ОУН, розходився із організацією у практично-тактичних питаннях. Його діяльність свідчить, що він був прихильником національного солідаризму і християнських світоглядних і морально-етичних чеснот. Ідеологічною підвалиною ФНЄ стає праця його соратника М.Шлемкевича (Іванейка) «Творчий націоналізм».

В час становлення Карпатської України (жовтень 1938-березень 1939рр.) радів з усім народом, та як політик, займав виважену позицію. Він вже у жовтні  писав : «...Союзників можуть мати тільки сильні...Чужа поміч на бистрому коні їде. Нині є в інтересі чужих сил, щоби Закарпаття було незалежне, а завтра чужі сили можуть побачити свій інтерес у протилежному. Тож пам'ятайте : тільки те, що спирається на власних силах – певне і тривале. Все інше може тріснути, як мильна булька»(Див. «Батьківщина».1939,30 жовтня).

Коли 17 вересня 1939 року більшовицька армія вступає в Західну Україну, Д.Паліїв вибирається до Криниці, в зону німецької окупації. Добре вивчивши політику німецької адміністрації і відчуваючи неможливість вести партійну роботу, ранньої весни 1941 року розпускає ФНЄ. Всім членам рекомендує включитися у працю Українського Центрального Комітету на чолі проф. В.Кубійовичем. Сам також допомагає у роботі УЦК.

Навесні 1943 року виявилась можливість організувати серйозну українську військову формацію для боротьби з найбільшим ворогом України – більшовицькою Росією, - Д.Паліїв став великим її прихильником і сам вступив до неї. Керувався концепцією що нація, країна якої окупована, не може творити власної армії, лише підпілля та повстанські загони. Поневолена нація може творити також легіони в чужих арміях, спрямованих проти головного їх ворога – поневолювача.

Творення німецьких дивізій «Військ СС» було всеєвропейського масштабу. Так з німецької ініціативи створили данські, норвезькі, фламандські, голандські з'єднання, французькі, валлонські дивізії. Німеччиною було створено Русскую Освободітєльную Армію (РОА)- понад 135 тис. осіб, цілий ряд інших формувань. Російські козацькі об'єднання нараховували 10 дивізій, 52 полки. Сформовано латвійські (4 дивізії 24 полки), естонські (1 дивізія 5 полків), литовські (14 батальйонів, 11,5 тис. осіб), білоруські (45 батальйонів, 30 тис. осіб), азербайджанські (38,5тис. осіб), грузинські (25 тис. осіб), вірменські, туркменські, як бойові, так і військово-допоміжні та інші частини. Калмицький корпус нараховував 7 тис, а Кримськотатарський -10тис осіб. (Див. В.Махно «Справочник.Полный перечень объединений и соединений 3-го Рейха из граждан СССР и эмигрантов, также из жителей Прибалтики, Западной Белорусии и Украины», 2-е вид, Луцьк,2010р.)

На українських землях стояли окупаційні війська Німеччини, також загарбницькі, союзні Гітлеру, румунські та угорські армії. Не рахуючись з людьми, розгортали свої масштабні операції фронти Червоної армії. Українців поборювало широке польське підпілля та АК. Із німцями, їх союзниками, червоними партизанами, польськими підпільними шовіністами та польськими поліційними формуваннями, у складі німецького окупаційного режиму, на Україні героїчно воювала, захищаючи свій народ, лише УПА. Та її сил на все вистачити не могло.

Українська армійська дивізія  «Галичина» була сформована в інший спосіб, ніж інші. На добровільній основі, при забезпеченні їй українського характеру і з її державною спрямованістю на довшу мету. Хоч це не влаштовувало більшість німецького керівництва.

Д.Паліїв працював над створенням української дивізії передусім тому, що тут можна було здобути добрий вишкіл і модерну зброю. Він, як і маса інших добровільців, йшли в дивізію з вірою, що вона згодом стане ядром нової української армії, як Українські Січові Стрільці стали ядром УГА. Іншої альтернативи посилити участь у політичних процесах українців в Краю, практично, не було. Партизанські загони УПА ще більші маси повстанців також не мали змоги розмістити, озброїти, навчити, обмундирувати і прогодувати в надскладних умовах жорстокої окупації і збройної боротьби. Проблемою було також уникнення масового вивозу молоді на роботи в Німеччину. Тодішні українські політичні середовища до справи створення дивізії  ставилися по різному, але більшість прихильно, або ж нейтрально (зокрем й обидві гілки ОУН).

Д.Паліїв розумів, що Німеччина війну програє, а Москва ж буде прагнути захопити якнайбільше домінування в Європі, а це вже вступить у протиріччя з інтересами США, Британії та інших країн Заходу. Отож мислилось, що відразу після поразки Німеччини, ймовірно, вибухне війна між Заходом і Совєтським Союзом. І саме тоді українська дивізія, та інші формування, будуть потрібними в боротьбі з СРСР західним альянтам, які, згідно з демократичними принципами, негайно проголосять право самовизначення цих націй і допоможуть їм відновити свою незалежність.

Військову управу дивізії, як координаційний і політично-аналітичний центр, створив УЦК. Будучи представником Військової управи при штабі дивізії «Галичина» у ранзі майора і політичного радника при командирі дивізії генералові Ф.Фрайтагу, Д.Паліїв від самого початку зіткнувся з серйозними суперечностями між позиціями українських організаторів дивізії і німців. Завдяки його наполегливості, сміливості та досвіду, він їх успішно вирішував.

До дивізії зголосилося 80 тис. добровольців, до призову допустили 42 тис. З них реально було відібрано на вишколи, весною і літом 1943 року, 11578 чоловік, а в листопаді набрано ще 6150 осіб. Серйозний вишкіл вояцтва тривав майже рік. Німецька влада мала постійне недовір'я до дивізії. Вже 1944 року її  існуванню, через націоналізм, загрожувало насильне роззброєння. Варт зазначити, що в дивізії, до закінчення війни, 600 осіб закінчили старшинські школи і стали старшинами, а біля 2 тисяч молоді закінчили різні підстаршинські курси.

В червні 1944 року Д.Паліїв разом з дивізією виїхав на фронт під Броди. Тут вона зайняла свої бойові позиції. Із 14 до 24 липня йшли кровопролитні бої. За тим, що відомо, Д.Паліїва востаннє бачив дивізійник В.Верига з товаришами в ніч з 21 на 22 липня між Почапами і Хильчами, при черговій спробі прориву з оточення. Тут він і загинув, з честю виконуючи свій військовий обов'язок. Ранком же, 22 липня, пекельне вогняне коло було прорване і частина дивізії, неймовірними зусиллями, пробилася з оточення. Відхід теж супроводжувався боями.

Під Бродами у бойових діях було  11 тисяч воїнів дивізії. Вважається, що майже половина її складу загинула в боях. Біля 3 тисяч вирвались з оточення і відступили. Також до 3 тисяч перейшли в УПА. Зовсім мало попало в полон, і якась частина розсіялась.

У м.Нойгаммері стояв ще вишкільно-запасний полк дивізії -близько 8 тис чоловік, до них і влилися ті 3 тисячі, що повенулись з-під Бродів. З офіцерського вишколу також повернулось сюди 200 молодих старшин, які очолили більшість сотень і чот. До них приділили ще біля 1 тисячі німців – для доповнення бракуючих кадрів і контролю. Із жовтня 1944 року дивізію було передислоковано у Словаччину, де вона згодом, у 1945р. стає 1-ю Українською дивізією Української Національної Армії. А 19 квітня 1945 року командувач УНА генерал П.Шандрук заприсяг воїнів на вірність Україні. 8 травня дивізія відступила в англійську зону окупації, та була інтернована. Всього біля 12 тис. чоловік. Їх Радянському Союзу, незважаючи на усі зусилля, не видали. До травня 1947 року вони перебували в таборі полонених біля м.Ріміні в Італії. А далі були перевезені до Англії в інші табори. Звільнили з полону наприкінці 1948 року. Дивізійники на еміграції стали найбільш дійовою ланкою українського громадсько-політичного життя.

Будучи переконаним, що тільки сильна українська армія зможе збудувати Українську державу, Д.Паліїв і відповідно діяв. Тому юним вступив до УСС, тому й зрілим пішов до дивізії. Однак всі зусилля українських патріотів збудувати свою сильну армію, вибороти і втримати свою державу у першій половині 20ст. не мали успіху. Антанта блокувала Україну у часи 1918-1920 р.р., у час Другої світової війни Захід сторгувався із Сталіним, його імперіалізм не зупинили, і знову право українського народу на суверенітет не було підтримане. Не так сталось, як багато хто з українців очікував.

Але, на нашу думку, більш важливими для успіху були внутрінаціональні фактори. Зокрема те, що ряд політичних середовищ були в духовному полоні чужих ідей, не мали «своєї мудрості»( за Т.Шевченком). І власне,           Д.Паліїв був одним із тих, що старалися скинути кайдани чужого духовного полону, чужої мудрості. Він виступав проти австрофільства, русофільства, полонофільства, радянофільства і вкінці – проти германофільства, бо всі вони були колодами на шляху до будівництва нашої державності. Д.Паліїв старався створити синтез «своєї мудрості», необхідної при побудові  національної державності. Усе  своє життя  він боровся за здійснення  цього ідеалу. Дух його жертовності, лицарська постава, є поважним надбанням нації. Хай святяться у нас такі люди!

Всеволод Іськів

 

P.S. Незабаром, 15 травня 2011р., минає 115-а річниця із дня народження Дмитра Паліїва. За ініціативою В.Іськіва, до цієї дати готується художньо-меморіальна таблиця цьому видатному львів’янинові. Вона буде встановлена на будинку №8 по вул. Винниченка, де він працював і жив. Вже є і відповідне рішення міської влади. Урочисте посвячення таблиці планується на 15 год. 15 травня.

Категорія: Історія | Додав: Соломія (17.04.2011) | Автор: Всеволод Іськів
Переглядів: 1861 | Коментарі: 1 | Теги: Паліїв, УНР, українські вояки, дивізія Галичина, СС, Дмитро
Всього коментарів: 0
avatar