Вітаю Вас Гість!
Субота, 23.09.2017, 13:36
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Пошук

Мапа гостей

Важливо

Адреса нашого сайту змінилась, прошу заходити до нас за адресою bratkozak.com.ua

Наша кнопка

Випадкове фото

Останні статті

Погода

Українська рейтингова система Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Каталог статей

Головна » Статті » Історія

Політик - воїн Дмитро Паліїв (оновлене)

Всеволод Іськів


Політик - воїн Дмитро Паліїв


Великий ідеаліст, патріот, природжений організатор. З душею, повною ідей, невтомний працівник, прекрасний промовець, людина доброго серця. Завжди готовий кожному допомогти, кришталевий, прямолінійний характер, дисциплінований вояк. Таким Д.Паліїва бачив його молодший сучасник Р.Антонович. Ця характеристика є напрочуд точною. Народився Дмитро Паліїв 17 травня 1896р. в родині священника Івана Паліїва і Сидори з Навроцьких в селі Перевозці Калуського повіту. Греко-католицька церква та її патріотичні діячі у другій половині Х1Х ст..були ініціатором більшості національно – патріотичних ініціатив галицьких українців. Наприкінці Х1Х - початку ХХст. національно визвольний рух у Східній Галичині набув нової якості – услід за численними укра- їнськими громадсько – культурними і парамілітарними товариствами такими як «Просвіта», «Сокіл», «Січ», «Пласт» та ін.. з’явились перші українські політичні партії. Опершись на доробок патріотичного греко–католицького духовенства аж тоді партії перебрали у нього лідерство. Отож зрозумілим є те, що в родинах греко–католицьких парохів виховалося десятки першорядних українських політиків і військовиків кінця Х1Х – першої половини ХХст. З такого середо- вища був і Дмитро Паліїв.
До гімназії спочатку ходив у Станіславові. Та через бунтарську вдачу, батьки перевели Дмитра до української гімназії в Перемишлі. Окрім навчання, тут він із захопленням увійшов до пластового гурту. Був у гімназійній футбольній дружині. У старших класах познайо- мився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Ступницькою, донь- кою священника з с.Клоковичів. Дмитро бере участь у великому здвизі громадських парамілітарних організацій «Соколів» і «Січей» 28 червня 1914р. у Львові. Тоді розпочалась Перша світова війна. Його брати Омелян і Василь були призвані до австрійського війська.
У серпні 1814 року, з благословення батьків,18-и річний Дмитро йде добровольцем у створений Легіон Українських Січових Стріль- ців боротись за Україну. Службу розпочав у першій сотні усусів під командою сотника В.Дідушка. Вже 14 вересня 1914 року, ще не вишколеною, сотню кинули у бої в Карпатах проти з’єднань росій- ської царської армії. Частина стрільців полягла в бою. Далі сотню відвели з фронту і в Чинадієвому переформували, а Д.Паліїва перевели до сотні Дмитра Вітовського, що була у команді куреня отамана, д-ра Степана Шухевича. Ще восени 1914р. Д.Паліїву у Відні вдалося скласти матуру (випускні екзамени про закінчення гімназії). В листопаді 1914р. здібного Д.Паліїва відправили на вишкіл до війсь-кової школи запасу в Єгендорфі (Моравія), яку він закінчив у ранзі підхорунжого. Вишкіл проходив у групі принца Оскара, сина цісаря Вільгельма Другого, де серед прусських і австійських відділів вишколювали й Січових Стрільців. Дальшу службу проходив у виш- кільному Коші УСС під командою отамана Мирона Тарнавського, та інших підрозділах. В канцелярії Коша УСС, зокрема, служив у другій половині 1916 і в першій половині 1917р.
У зв'язку з постанням Української Народної Республіки в Наддніпрянській Україні, на четвертому році кровопролитної Першої світової війни, появились нові надії та нові виклики. На одній з таємних нарад українських старшин і підстаршин що служили у підрозділах Австро-Угорської армії, скликаній Д.Вітовським 5 грудня 1917 року в Гуштинському лісі, з політичними пропозиціями палко виступив молодий підхорунжий Д.Паліїв. Він висунув пропозицію – розірвати із зрадливою Австрією і Легіонові УСС перейти фронт, та стати на службу Українській державі з центром у Києві. Проте більшість, в тому числі і Д.Вітовський, висловилися за те, щоб і надалі бути в складі Австрійського війська, та вважати Легіон УСС зародком нашої власної майбутньої армії на терені Галичини після розпаду Австро-Угорської монархії. Поєднання з Наддніпрянською Україною мало бути подальшим кроком.
На жовтень 1918 року Д.Паліїв служив у Жмеринці. Німецькі і австрійські війська стояли в Україні як союзники уряду Гетьмана України П.Скоропадського. У військах наростало невдоволення. Посилювався політичний рух інтелігенції. У Відні, в парламенті, депутати від національних меншин Австро-Угорської імперії ведуть боротьбу за свої національні держави. Австрійська влада слабне, годуючи обіцянками австрофільськи настроєну верхівку галицьких політиків, реальної підтримки українським прагненням не дає. Інтуїтивно відчуваючи наближення вирішальної хвилі визвольного руху, Д.Паліїв виклопотав короткотривалу відпустку і 10 жовтня їде до Львова. Тут чотар, д-р В.Старосольський, і сотник, д-р Н.Гірняк, з'ясували йому ситуацію, що групою патріотів, за схваленням Україн- ської Національної Ради, створено Військовий комітет і запросили увійти до нього. Далі Д.Паліїв їде до Чернівців, де перебував тоді Легіон УСС, і після таємних нарад разом з Д.Вітовським, отримує повноваження бути делегатом до Комітету від Січових Стрільців. Негайно повернувшись до Львова, взяв участь у засіданні Військового комітету вже одразу ж 14 жовтня, доповів позицію СС щоб прискорити підготовку та побачив тут всю організаційну неготовність до виконання історичних завдань великого моменту. Одразу ж погоджується на пропозицію стати організаційним референтом Військового комітету і через день вже подає на затвердження план дій із конспіративної підготовки, щодо організації українських військових, розкиданих по багатьох частинах авст- рійської армії на терені Західноукраїнських земель, з метою захоплення влади революційним шляхом. Головою Комітету повинен був стати Д.Вітовський, але його не відпускали до Львова. Зверну- лися до поручника П.Бубели, щоб він тимчасово очолив Комітет. Він перейняв цей пост 27 жовтня. Член Військового Комітету (Коміса- ріату) Б.Гнатевич писав: «Ніхто, і самі змовники..., і не думали, що все це прийде так дуже незабаром, ще перед зимою. Це й було причи- ною, що Комісаріат працював у першій половині жовтня доволі пиняво й безсистемно. Щойно в другій половині жовтня, з приходом представників УСС, завдяки організаційному референтові, підхо- рунжому Д.Паліїву, праця пішла жвавіше та поширювалась на провінцію». Очікуваний голова Військового Комітету, сотник Д.Вітовський, зміг прибути до Львова щойно 29 жовтня і перебрав провід. Комітет було перейменовано на Українську Генеральну Команду у складі : сотник Д.Вітовський, отаман С.Горук, поручник П.Бубела, поручник Б.Гнатевич, поручник І.Цьокан, четар І.Іванчук та підхорунжий Д.Паліїв. Комітетчики останні десять днів перед повстанням працювали деь і ніч, щоб встигнути все заплановане виконати і зберегти в таємниці. Плану і таємниці було дотримано!
Так як 30 жовтня стало відомо, що поляки запланували перебрати владу у Львові 1 листопада, то завданням історичного моменту було їх випередити. І ось 31 жовтня, з наказами Д.Вітовського про те, що «Ніччю з 31 жовтня на 1 листопада Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини...», Д.Паліїв висилає гінців (здебільшого студентів теології) у війська. На цей момент Листопадової революції вдалося організувати у Львові всього 60 старшин і 1400 стрільців. З цими силами треба було перемогти у 250 тис. місті, де 51% складали поляки, була маса польських, мадярських і австрійських військових Австро-Угорської армії. Виступили о 4-ій ранку, і до 7-ї ранку всі основні об'єкти міста були взяті. Завдяки конспіративності та сміливості, без жодної жертви, військовий план виконано. Над містом замайорів жовто-блакитний стяг, і політики пішли та перебрали адміністративну владу в намісництві. М.Гуцуляк у своєму збірнику спогадів учасників Листопадового Чину пише: «Віддаючи справедливість і правду історії, мушу тут ствердити, як наочний свідок – до вечора 31 жовтня1918р., що фактичним конструктором-архітектором Листопадового Чину був ніхто інший, як Дмитро Паліїв. Я смію ствердити, що якби не він, то хто знає чи Листопа- довий Чин був би відбувся, а якщо так, то чи був би вдався». (Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на Західніх Землях України. -с.198 ).
Поляки ж, оговтавшись і побачивши м'якість і малочисельність сил української влади, вже з полудня 1 листопада почали збройну протидію. Повноцінний уряд Західно-Української Народної Респуб- ліки був створений 9 листопада. Д.Вітовський став державним секретарем військових справ, П.Бубела був його заступником, а ад’ютантом Д.Паліїв. Ще тільки 11 листопада Польща сама здобуде незалежність, а вже розпалили загарбницьку, кровопролитну війну з українським народом за його Західноукраїнські землі. У новопосталої Західно-Української Народної Республіки бракувало фахових кадрів, збройних сил і досвіду теж не вистачало. Отож 22 листопада 1918 року війська ЗУНР виходять зі Львова, доформовуються і беруть місто у тривалу облогу.
В перших числах грудня полковник Д.Вітовський, згідно рішення уряду ЗУНР - Ради державних секретарів, посилає Д.Паліїва у складі делегації, до Директорії за генералами для Галицької армії. Головний отаман С.Петлюра зі штабом тоді був у Фастові. Він очолював наступ на Київ, щоб скинути Гетьмана П.Скоропадського. До ЗУНРу одразу ж скерував висококваліфікованих військових спеціалістів - генерала М.Омеляновича-Павленка та полковника Є.Мишковського, які й очолили Українську Галицьку армію. З першого січня 1919р. Д.Паліїву присвоєно військове звання чотаря УГА. Будучи ад’ютантом військового міністра полковника Д.Вітовського, він був особливо зайнятий виконанням далеко не простих обов’язків. Зокрема йому доводилось приймати різних міжнародних достойників (французьких, британських, американських), яким він влаштовував аудієнції з міністром. Будучи ад’ютантом, він виявляв і власну ініціативу, наприклад під час проведення конференції окружних військових комендантів на початку лютого 1919р. задля узгіднення дії команд і військових вишколів підлеглих військ і сил запасу. Д.Паліїв мав добрий досвід у роботі з окружними комендантами ще з часу підготовки Листопадового Зриву. Наслідки конференції були позитивними: активізовано запілля Української армії. Д.Паліїву доводилося формувати у Львівському і Бібрецькому повітах із селян «громадські курені», в яких селяни, хоч і не відривалися від весняних сільських робіт в 1919р., - все ж були готові йти на перший поклик у ряди українських військових формацій. Окремі села достарчали не раз і сотню вояків сил резерву. Після загибелі в авіакатастрофі 8 липня 1919р. Д.Вітовського Д.Паліїв перейшов у склад Другого Галицького корпусу, який очолював генерал М.Тарнавський, і служив його ад’ютантом при команді в Бібрці. Надалі коли М. Тарнавського призначено Начальним вождем (головнокомандуючим) УГА то Д.Паліїв продовжував бути його неодмінним ад’ютантом. (Д.Паліїв Життя і діяльність, сс.16,26,28,29). Війна УГА з польськими військами за Західну Україну тривала на її терені до середини липня 1919 року. Цю війну ЗУНР програла. Антанта не дотрималась принципів самовизначення націй, та дала санкцію Польщі на окупацію всієї ЗУНР.
Далі чотар Д.Паліїв разом із УГА відступає за Збруч і бере участь у бойових діях в Центральній Україні. Служить при штабі Начальної Команди Галицької Армії (НКГА). 30 серпня 1919 року зазнає щастя в'їзду до визволеного Києва у складі об'єднаних армій УНР і УГА. Важкої, трагічної воєнної осені 1919 року Д.Паліїв працюючи при штабі був учасником важливих державних нарад. З кінця жовтня 1919р. через важкий стан УГА її командувач генерал М.Тарнавський схиляється до укладення перемир’я з Денікінською армією. Головний отаман С.Петлюра був категорично проти цього. В цей же час командування Добрармії висунуло ультиматум УГА визначитись до 5 листопада. На чергову нараду до Головного Отамана 4 листопада у Жмеринку М.Тарнавський вже відмовився їхати. Від Начальної Команди Галицької Армії туди прибули старшини С.Шухевич, О.Лисняк, А.Ерлє і Д.Паліїв. Чи не найбільш яскравим і аргументованим був виступ у ставці Д.Паліїва. Детально охарактеризувавши критичний стан Галицької Армії він від імені НКГА офіційно запропонував санкціонувати початок переговорів з Добрармією, щоб досягти перемир’я. Петлюра був різко проти. І все ж 6 листопада, із відома диктатора Є.Петрушевича, така попередня союзна угода УГА з Добрармією, що за підтримки Антанти воювала проти більшовиків, була укладена. В українських військах спалахнула масова епідемія тифу, нависала катастрофа не тільки над військами УГА, а й над Армією УНР. Українські війська поволі, але неухильно опиняються в трикутнику смерті – із півночі та сходу насувались більшовицькі сили, на півдні України стояли денікінці, а із заходу тиснули польські війська. Пізно ввечері 16 листопада диктатор Є.Петрушевич з полковником В.Вишиваним, групою урядовців ЗУНР і сотнею стрільців особистої охорони переправився з Кам’янця-Подільського до Румунії, а відтак відбув до Відня. Наступного ранку С.Петлюра здав Кам’янець-Подільський своїм союзникам полякам. Політичного проводу не стало, армія була залишена сама на себе. Тепер вже ніщо не стримувало УГА, і цього ж дня 17 листопада між Галицькою і Добровольчою арміями в Одесі підписано договір про умови переходу ГА на сторону Добровольчої армії. Мета договору – відступ УГА до Одеси, відпочинок і спільний виступ проти Червоної армії. Згодом Д.Паліїв назве цей договір політичним промахом, «якого не можна допускатися навіть в критичних хвилинах». (Паліїв Д. На чисту воду // Літопис Червоної Калини, 1931. Ч.10,с.2-3). Таким чином УГА зважилася підписати сепаратний договір з Денікіним, а Отаман С.Петлюра з Польщею. І це була українська трагедія. Помалу, з певними хитрощами, незабаром частинам УГА вдалося відв’язатися від Добрармії.
Політична кон’юнктура мінялася, а становище ГА лише усклад- нювалося. Червона армія та сили народного руху опору громили денікінців і просувались на південь. Вже 1 грудня 1919р. уповноважена частина офіцерів ГА у Вінниці зорганізувалась і створила новий політичний орган управління військами - Колегію п’яти у складі отаманів С.Шухевича, О.Лисняка, сотників Молещія, Л.Турчина і чотара Д.Паліїва. За згодою виконуючого обов’язки командуючого УГА М.Тарнавського вони 24 грудня підписали умови об’єднання із Дієвою армією УНР під керівництвом уряду УНР про утворення спільного фронту проти денікінців і Польщі. Та не вийшло цю мрію втілити. Коли одужав головнокомандувач О.Микитка то дав інший наказ - йти до Одеси, а НКГА поспіхом покинула Вінницю. Тоді вийшла нова ініціатива за участю активного середовища старшин. Того ж дня вони оголосили про створення ревкому УГА, першим завданням якого була опіка над трьома тисячами хворих стрільців, що залишились у Вінниці, Хмільнику, Жмеринці, Браїлові, Немирові, Гнівані. Над ними нависала загроза більшовицького захоплення. У Вінниці для ведення справ були залишені як представники Начальної Команди тільки отаман О.Лисняк і чотар Д.Паліїв. До ревкому, який по-суті представляв тих хворих і ви здоровців, від ГА увійшли старшини-фронтовики, досвідчені громадські діячі на чолі з отаманом Н.Гірняком у складі С.Шухевич, Д.Паліїв, Ф.Кондрацький, М.Угрин-Безгрішний. Ця група противилася об’єднаним діям з Добрармією. Вони змушені були увійти в контакт з місцевими прокомуністичними силами і розпочали переговори з більшовиками що насувались. Коли ж довелось вести переговори з фронтовим командуванням ЧА, то і це делікатне завдання було доручено хворому Паліїву. Лисняк і Паліїв зробивши що могли для порятунку своїх військовиків виїхали до Начальної Команди у Крижопіль 30 грудня, буквально за день до входу у Вінницю більшовицьких військ. Та Д.Паліїв вже тиждень як сам хворів на плямистий тиф і тепер зовсім розхворівся, та вже змушений був залишитися у Шпикові.
Вінницький ревком 1 січня 1920р. досягнув певних компромісних домовленостей з більшовиками щодо того щоб війська УГА порвали з Добрармією і перейшли в склад ЧА цілісною структурою під назвою ЧУГА. У середині січня С.Шухевич їздив у ставку Начальної Команди УГА, де зустрічався з командуванням – генералами О.Микиткою та Г.Ціріцом, поінформував їх про діяльність вінницького ревкому. Але командування наполягало на подальшій співпраці з Добрармією і планом відходу армії на Одесу. Чимало армійців вважало тоді, що, на відміну від договору з Денікіним, у союзі з більшовиками вони б «не сходили від національної і державної лінії». Але коли 3 лютого НКГА підготувала наказ відступати в Румунію, а всі хворі й поранені мають залишатись в Україні, військо збунтувалось від такої пропозиції і не підтримало лінію ген.Г.Ціріца. Вибору не залишилось. ГА включилась в Червону армію і відійшла на проти польський фронт. Та в червоних також пробули тільки до слушного часу. Вже 23-24 квітня дві основні бригади ЧУГА під проводом Ю.Головінського повстають проти червоних і намагаються об’єднатись із військом УНР. Та поляки 27 квітня оточили і роззброїли галицькі бригади. Понад 2 тисячі галичан, головно старшин, відправили в польські концтабори. Особливо ж лютували більшовицькі головорізи винищуючи цвіт військовиків ГА, які були на підконтрольних їм територіях і попали у їхні лабети. Тільки корпус під командуванням генерала А.Кравса здійснивши героїчний рейд Поділлям, через Карпати вивів 5 тис. війська у дружню Чехословаччину. Де ж тут «зрада галичан». Д.Паліїв вважав помилкою, хай і у час особливої скрути для УГА, її союз із Червоною Армією, хоч і для продовження боротьби із загарбницькими військами Польщі. Військова доля кидає його в Одесу, де він переховується від червоних. Ледь зміг вирвався від переслідування чекістів що активно його шукали. Вдалось повернутись Д.Паліїву до Львова влітку 1920 року.
Війна і визвольні змагання 1914-1920рр. стали для Д.Паліїва школою не лише військового вишколу, але й політичної боротьби за незалежність і соборність України. Він мав дуже скептичний погляд на політичну еліту Галичини, яка не зуміла використати блискучого військового перевороту Листопадової революції у Львові. Спілкуван- ня із соціалістичними провідниками УНР довело йому безперспек- тивність соціалістичних лозунгів і необхідність збройної боротьби за державно-національне самовизначення українців. Після поразки у збройній національно-визвольній боротьбі Д.Паліїв не зрезигнував із подальшої боротьби. Він стає одним із співзасновників Української Військової Організації (УВО) на чолі з Є.Коновальцем, яка поставила собі за мету продовжувати підпільну політичну і збройну боротьбу за українську державність. У другій половині вересня 1921р. його обрали до Начальної Команди УВО. Членами Начальної команди УВО тоді стали колишні старшини УСС і УГА: сотник Б.Гнатевич – начальник штабу, М.Саєвич – бойовий референт, Д.Паліїв – політичний рефе- рент, О.Думін – розвідка, а також Я.Індишевський, Ю.Полянський, Р.Сушко, В.Кучабський, О.Навроцький, М.Матчак, П.Бакович, Я.Чиж. Був там Паліїв і членом Верховної політичної колегії. Студіює в університеті право і бореться за Український університет у Львові. Закінчує також однорічні торговельні курси. Громадське життя у Галичині тоді було в руїнах, треба було все починати спочатку. Відновлювалось і товариство «Україна», головою якого у 1921р. став Д.Паліїв. Він же став головою Українського крайового товариства опіки над інвалідами, що утримувало хворих ветеранів УГА.
Для його тодішньої діяльності дуже характерним є проведення наприкінці літа 1921р. цікавого з’їзду довірених революціонерів. На нього 25-и літній ветеран війни Д.Паліїв запросив і З.Книша. Відбувався він в одній із зал Народного дому. З’їзд відкрив і вів Паліїв. Уперше зібраним повідомлено тоді, що є створено і діє УВО. Д.Паліїв пояснив політичну мету організації – відродження Української держави, боротьба проти окупанта – польської влади в Галичині. Головуючий доручив присутнім збирати довірених і організовувати працю в осередках колишніх військовиків щоб продовжити боротьбу. На закінчення з’їзду Д.Паліїв заприсягнув усіх учасників на вірність Україні й УВО. Він брав участь у підготовці атентату 25 листопада 1921р. на керівника Польської окупаційної держави Ю.Пілсудського та Львівського воєводу О.Грабського. Після арешту гідно вів себе в суді, хоч і його вини не доказали, був засуджений на 2,5 роки тюрми.
З квітня 1923р. і у 1924р. разом із Д.Донцовим редагує журнал «Заграва». Восени 1923р. УВО делегує його редактором ще одного новоствореного тижневика «Новий час», який згодом став щоденним виданням. Тут Д.Паліїв працює з перервами до 1933 року. Тоді ж у 1923р. стає співзасновником націоналістичної Української Партії Національної Роботи. Від 1925 року він стає політичним референтом у Крайовій команді УВО. Д.Паліїв серед націоналістів має свою думку стосовно використання методів терору, відмінну від Начального командира УВО Є.Коновальця та інших соратників. Цього ж 1925 року, після 10 літ листування, одружується з О.Ступницькою.
В рядах УВО почав наростати конфлікт щодо ставлення до легальних українських партій. Група певних провідних членів на чолі з Д.Паліївом позитивно поставилась до легальних партій національно – демократичного характеру і вирішила вступити у члени УНДО. У 1925 році Д.Паліїв навіть виступив одним із засновників найбільшої політичної партії Західної України – Українського Національного Демократичного Об'єднання (УНДО) і був обраний членом її Центрального Комітету. Яскраво характеризує політичні шукання багатьох і такий факт що у 1924 – 1025 рр. до 2 тис. осіб, повіривши в українізацію, виїхало із еміграції на Радянську Україну.
У 1928 році Д.Паліїв був другий раз заарештований. Цього ж року від УНДО, за активної підтримки УВО ( від якого вже відійшов) був обраний послом (депутатом) до Сейму від Коломийської виборчої округи. Як посол він виявився добрим і сміливим національним парламентським діячем, до якого пильно прислухалися. Через свою опозиційність до польського режиму, із вересня 1930 року до вересня 1933 року, втретє був ув'язнений. У 1930 році в Паліївих народилась донька Христина.
У 1933 році Д.Паліїв, через зростання угодовських сил в партії, розриває із УНДО і разом з В.Коханом та М.Шлемкевичем організовує нову легальну націоналістичну партію Фронт Національної Єдності (ФНЄ). Ця партія намагалась сконсолідувати різні патріотичні середовища, та боролася проти нового курсу УНДО на угодовство з польським режимом, а також, з іншого боку, зокрема не підтримувала тактики терору ОУН. Д.Паліїв засновує потужне видавництво «Батьківщина» і видає свої пресові органи: журнали «Перемога» та «Батьківщина» і щоденну газету «Українські вісті». Тут він є авторитетним лідером і промотором усіх справ. Постійно пише масу політичних статей. Д.Паліїв мав свою політичну позицію і своє місце у суспільному середовищі Краю. Маючи спільні ідеологічні засади з ОУН, розходився із організацією у практично-тактичних питаннях. Його діяльність свідчить, що він був прихильником національного солідаризму і християнських світоглядних і морально-етичних чеснот. Ідеологічною підвалиною ФНЄ стає праця його соратника М.Шлемкевича (Іванейка) «Творчий націоналізм».
В час становлення Карпатської України (жовтень 1938-березень 1939рр.) радів з усім народом, та як політик, займав виважену позицію. Він вже у жовтні передбачливо писав : «...Союзників можуть мати тільки сильні...Чужа поміч на бистрому коні їде. Нині є в інтересі чужих сил, щоби Закарпаття було незалежне, а завтра чужі сили можуть побачити свій інтерес у протилежному. Тож пам'ятайте : тільки те, що спирається на власних силах – певне і тривале. Все інше може тріснути, як мильна булька». (Див. «Батьківщина» 1939р.,30 жовтня). Коли 17 вересня 1939 року більшовицька армія вступає в Західну Україну, Д.Паліїв вибирається до Криниці, в зону німецької окупації. Добре вивчивши політику німецької адміністрації і відчуваючи неможливість вести партійну роботу, ранньої весни 1941 року розпускає ФНЄ. Всім членам рекомендує включитися у працю Українського Центрального Комітету на чолі проф. В.Кубійовичем. Сам також допомагає у роботі УЦК.
Навесні 1943 року виявилась можливість організувати серйозну українську військову формацію для боротьби з найбільшим ворогом України – більшовицькою Росією, - Д.Паліїв став великим її прихильником і сам вступив до неї. Керувався концепцією що нація, країна якої окупована, не може творити власної армії, лише підпілля та повстанські загони. Поневолена нація може творити також легіони в чужих арміях, спрямованих проти головного їх ворога – поневолювача. Творення німецьких дивізій «Військ СС» було всеєвропейського масштабу. Так з німецької ініціативи створили данські, норвезькі, фламандські, голандські з'єднання, французькі, валлонські дивізії. Німеччиною було створено Русскую Освободітєльную Армію (РОА) - понад 135 тис. осіб, цілий ряд інших формувань. Російські козацькі об'єднання нараховували 10 дивізій, 52 полки. Сформовано латвійські (4 дивізії 24 полки), естонські (1 дивізія 5 полків), литовські (14 батальйонів, 11,5 тис. осіб), білоруські (45 батальйонів, 30 тис. осіб), азербайджанські (38,5тис. осіб), грузинські (25 тис. осіб), вірменські, туркменські, як бойові, так і військово-допоміжні та інші частини. Калмицький корпус нараховував 7 тис, а Кримськотатарський -10 тис осіб. (Див. В.Махно «Справочник.Полный перечень объединений и соединений 3-го Рейха из граждан СССР и эмигрантов, также из жителей Прибалтики, Западной Белорусии и Украины», 2-е вид, Луцьк, 2010р.).
На українських землях стояли окупаційні війська Німеччини, також загарбницькі, союзні Гітлеру, румунські та угорські армії. Шовіністичного антиукраїнського курсу дотримувався в Лондоні еміграційний польський уряд. Не рахуючись з людьми, розгортали свої масштабні операції фронти Червоної армії. Українців на Західній Україні поборювало широке польське підпілля та їх Армія Крайова. Із німцями, їх союзниками, червоними партизанами, польськими підпільними шовіністами та польськими поліційними формуваннями, у складі німецького окупаційного режиму, на Україні героїчно воювала, захищаючи свій народ, лише УПА. Та її сил на все вистачити не могло. Українська армійська дивізія «Галичина» була сформована в інший спосіб, ніж інші. На добровільній основі, при забезпеченні їй українського характеру і з її державною спямова- ністю на довшу мету. Хоч це не влаштовувало більшість німецького керівництва.
Д.Паліїв працював над створенням української дивізії передусім тому, що тут можна було здобути добрий вишкіл і модерну зброю. Він, як і маса інших добровольців, йшли в дивізію з вірою, що вона згодом стане ядром нової української армії, як Українські Січові Стрільці стали ядром УГА. Іншої альтернативи посилити участь у політичних процесах українців в Краю, практично, не було. Партизанські загони УПА ще більші маси повстанців також не мали змоги розмістити, озброїти, навчити, обмундирувати і прогодувати в надскладних умовах жорстокої окупації і збройної боротьби на кілька фронтів. Проблемою було також уникнення масового вивозу молоді на роботи в Німеччину. Тодішні українські політичні середовища до справи створення дивізії ставилися по різному, але більшість прихильно, або ж нейтрально (зокрема й обидві гілки ОУН). Д.Паліїв розумів, що Німеччина війну програє, а Москва ж буде прагнути захопити якнайбільше домінування в Європі, а це вже вступить у протиріччя з інтересами США, Британії та інших країн Заходу. Отож мислилось, що відразу після поразки Німеччини, ймовірно, вибухне війна між Заходом і Совєтським Союзом. І саме тоді українська дивізія, та інші формування, будуть потрібними в боротьбі з СРСР західним альянтам, які, згідно з демократичними принципами, негайно проголосять право самовизначення цих націй і допоможуть їм відновити свою незалежність.
Військову управу дивізії, як координаційний і політично-аналітичний центр, створив УЦК. Будучи представником Військової управи при штабі дивізії «Галичина» у ранзі майора і політичного радника при командирі дивізії генералові Ф.Фрайтагу, Д.Паліїв від самого початку зіткнувся з серйозними суперечностями між позиціями українських організаторів дивізії і німців. Завдяки його наполегливості, сміливості та досвіду, він їх успішно вирішував. До дивізії зголосилося 80 тис. добровольців, до призову допустили 42 тис. З них реально було відібрано на вишколи, весною і літом 1943 року, 11578 чоловік, а в листопаді набрано ще 6150 осіб. Серйозний вишкіл вояцтва тривав майже рік. Німецька влада мала постійне недовір'я до дивізії. Вже 1944 року її існуванню, через націоналізм, загрожувало насильне роззброєння. Варт зазначити, що в дивізії, до закінчення війни, 600 осіб закінчили старшинські школи і стали старшинами, а біля 2 тисяч молоді закінчили різні підстаршинські курси. В червні 1944 року Д.Паліїв разом з дивізією виїхав на фронт під Броди. Тут вона зайняла свої бойові позиції. Із 14 до 24 липня йшли кровопролитні бої. За тим, що відомо, Д.Паліїва востаннє бачив дивізійник В.Верига з товаришами в ніч з 21 на 22 липня між Почапами і Хильчами, при черговій спробі прориву з оточення. Тут він і загинув, з честю виконуючи свій військовий обов'язок. Ранком же, 22 липня, пекельне вогняне коло було прорване і частина дивізії, неймовірними зусиллями, пробилася з оточення. Відхід теж супроводжувався боями. Під Бродами у бойових діях було 11 тисяч воїнів дивізії. Вважається, що майже половина її складу загинула в боях. Біля тисячі організовано вирвались з оточення і відступили в Карпати. Також до 3 тисяч перейшли в УПА. Десь до тисячі попало в полон, і якась частина розсіялась.
У м.Нойгаммері стояв ще вишкільно-запасний полк дивізії -близько 8 тис чоловік, до них і влилися ті , що повенулись з-під Бродів. З офіцерського вишколу також повернулось сюди 200 молодих старшин, які очолили більшість сотень і чот. До них приділили ще біля 1 тисячі німців – для доповнення браку кадрів і контролю. Із жовтня 1944 року переформатовану дивізію було передислоковано у Словаччину, де вона згодом, у 1945р. стає 1-ю Українською дивізією Української Національної Армії. А 19 квітня 1945 року командувач УНА генерал П.Шандрук заприсяг воїнів на вірність Україні. 8 травня дивізія відступила в англійську зону окупації, та була інтернована. Всього біля 12 тис. чоловік. На території Німеччини була також сформована і друга дивізія УНА. Була розбита радянськими дивізіями і також відступила у західний сектор альянсів. Дивізійників до Радянському Союзу, незважаючи на усі зусилля Сталіна,союзники не видали. До травня 1947 року вони усі перебували в величезному таборі полонених біля м.Ріміні в Італії. А далі були перевезені до Англії. Звільнили з полону їх наприкінці 1948 року. Дивізійники на еміграції стали найбільш дійовою ланкою українського громадсько-політичного життя.
Будучи переконаним, що тільки сильна українська армія зможе збудувати Українську державу, Д.Паліїв і відповідно діяв. Тому юним вступив до УСС, тому й зрілим пішов до дивізії. Однак всі зусилля українських патріотів збудувати свою сильну армію, вибороти і втримати свою державу у першій половині 20 ст. не мали успіху. Антанта блокувала Україну у часи 1918-1920 рр., у час Другої світової війни Захід сторгувався із Сталіним, його імперіалізм не зупинили, і знову право українського народу на суверенітет не було підтримане. Не так сталось, як багато хто з українців очікував. Але, на нашу думку, більш важливими для успіху були внутрінаціональні фактори. Зокрема те, що ряд політичних середовищ були в духовному полоні чужих ідей, не мали «своєї мудрості» ( за Т.Шевченком). І власне, Д.Паліїв був одним із тих, що старалися скинути кайдани чужого духовного полону, чужої мудрості. Він виступав проти австрофільства, русофільства, полонофільства, радянофільства і вкінці – проти германофільства, бо всі вони були колодами на шляху до будівництва нашої державності. Д.Паліїв старався створити синтез «своєї мудрості», необхідної при побудові національної державності. Усе своє життя він боровся за здійснення цього ідеалу. Дух його жертовності, лицарська постава та небуденний інтелект, є поважним надбанням нації. Хай святяться у нас такі люди!
Д.Паліїв був одним із найхаризматичніших представників західноукраїнського політикуму 20-40-х років ХХ ст.. Його політичний досвід, науковий та творчий доробок дуже цінні для сучасного процесу державотворення в Україні. А статті та спогади на військово-історичні теми є свідченням розвитку військово-історичної думки в Україні.

P.S. 15 травня 2011р., минала 115-а річниця із дня народження Дмитра Паліїва. За ініціативою В.Іськіва, на скромні кошти доньки Христини Паліїв-Турченюк була створена скульптором В.Яричем художньо-меморіальна таблиця Д.Паліїву як видатному львів’янинові. В цей день за участю Козацького Стрілецького Братства, Львівської станиці Братства Дивізійників та маси членів Всеукраїнського Об’єднання Ветеранів, львів’ян та гостей міста пам’ятна таблиця і була урочисто відкрита на будинку №8 по вул. Винниченка, де він працював і жив.

Категорія: Історія | Додав: vsevolodi (19.01.2017) | Автор: Всеволод Іськів
Переглядів: 260
Всього коментарів: 0
avatar