Вітаю Вас Гість!
Середа, 26.07.2017, 15:50
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Пошук

Мапа гостей

Важливо

Адреса нашого сайту змінилась, прошу заходити до нас за адресою bratkozak.com.ua

Наша кнопка

Випадкове фото

Останні статті

Погода

Українська рейтингова система Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Каталог статей

Головна » Статті » Історія

Українське козацтво (закінчення)

(початок статті читайте тут)

Цар Петро I та цариця Катерина II добре розуміли значення Запорозької Січі для української козацької держави. Вони розуміли: не буде Січі – не буде України як особливої країни; буде Січ – лишиться держава Україна. Січ створила козацьку державу та завжди була її вирішальним оборонним чинником, тому агресивні імперії, які хотіли володіти багатствами української землі, у першу чергу намагалися зліквідувати Запорозьку Січ.

Щоб опанувати Україною, московський уряд, з одного боку, вводив на її територію все більшу кількість московського війська, а з іншого – намагався знищити місцеві українські козацькі полки. З цією метою у 1734 році чисельність восьми полків, яка становила до 10 тис. козаків, була зменшена до 500 козаків. Ті козаки, які залишилися поза списками полків, були виселені на Волгу, в Оренбурзький край і на Кавказ.

Запорозька Січ у XVIII ст. мала паланкову структуру: 9 паланок, з них 6 – на лівому березі Дніпра: Кальміуська, Личківська, Орельська, Прогноїнська, Протовчанська, Самарська (столиця м. Самара – нині Новомосковськ) і 3 – на правому: Бугогардова, Інгульська, Кодацька (столиця м. Новий Кодак – нині Нові Кайдаки, район Дніпропетровська). У цей час населення республіки "Вольності Війська Запорозького сягало 200 тис. чоловік.  Не зважаючи на повні автономні права запорожців на свої землі, військове російське керівництво не рахувалося з владою Кошового отамана Запорозького козацтва і поводило себе на Україні, як йому забажається, що спричиняло до частих конфліктів з запорожцями. За указом російської цариці землі Січі почали роздавати під заселення іноземцям, а у 1775 році Січ була знищена російськими військами.  Січ була пограбована, а захоплені клейноди, архів та скарбницю було відправлено до Петербурга. Частина запорожців, захопивши з собою деякі клейноди, перейшли в турецькі володіння і заснували Задунайську Січ. Чимало старих характерників залишилося на «Великому Лузі». У народних оповіданнях збереглися прізвища декотрих з них: Джерелівський – «сам кував рушниці і умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому», Канцибера, Гайдук та інші. Прожили вони більше ста років. До нас дійшли деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро й урочище.

Частина козаків Задунайської Січі пізніше перейшли на службу Австрійській імперії, у складі якої тоді була значна частка українських земель – Га­личина, Поділля, Закарпаття та Букови­на. У тому, що вони рушили саме в Галичину і Карпати, не було нічого дивного, адже між Західною і Великою Україною завжди існував тісний зв'язок. Перегляда­ючи давні козацькі реєстри, знаходимо там чимало галицьких прізвищ: Бойко, Бойчук, Гуцул, Галицький
і т. ін. Галичина дала багатьох славних козацьких ватажків: Петра Сагайдачного з Кульчиць, Івана Підкову з Молдавської України, Северина Наливайка з Гусятина, Богдана Хмель­ницького з Жовкви тощо.

Запорожці здавна підтримували тісні зв'язки з кар­патськими опришками. Збереглися пере­кази про козака Михайла з України, кот­рий воював в загоні Олекси Довбуша, а на Закарпатті побутує народна пісня про опришка Пинтю, котрий визволив засу­дженого до страти козака. Апогею військо­ва співпраця козаків і опришків досягла під час виз­вольної війни Богдана Хмельницького, недаремно польська шляхта називала опришків «другою армією Хмельницького». Спільна боротьба опришків та козаків продовжувалась і надалі. Так, 1759 року опришківський ватаг Іван Бойчук ходив зі своїми хлопцями на Запорозьку Січ і разом із запорожцями допомагав гайдамакам на Правобережній Україні гро­мити польських окупантів. Видатний український письменник і дослідник Степан Пушик виявив, що саме Іван Бойчук був далеким предком нашого гені­ального Кобзаря, чиє прізвище по матері було Бойко.

З частини запорожців австрійський уряд вже 1763 року організував на середньому Дунаї флотилію чайок для боротьби з турками. Пізніше деякі з них пристали до запорожців в Бачці.

У  1785 році,  уклавши  таємну  угоду  з австрійським  цісарем  Йосипом II, від восьми до десяти тисяч неодружених задунайських запорожців перейшли в Австро-Угорщину і заснували Банатську Січ (нині це територія Сербії). Пізніше ці козаки поступово перейшли в Західну Україну, про що свідчить  велика  кількість запо­розьких  прізвищ  по  галицьких  селах:  Заваликути, Палії, Опирі, Сагайдаки, Турчини, Дорошенки, Баш­ти,  Підколодні,  Убийвовки,  Вариводи,  Паливоди, Богоноси,  Козаченки – і  ще  тисячі  галицьких  ро­дин   виводять   свої   родоводи   саме  від цих запорожців з Банатської Січі.

У 1781 році рішенням російського уряду було ліквідовано полкові та сотенні адміністрації та створено в Україні три губернії: Київську, Чернігівську та Новгород-Сіверську. У 1783 році за спеціальним указом російського уряду було ліквідовано козацьке військо на Лівобережній Україні (10 козацьких і 3 компанійських полки реорганізовано в 10 регулярних кінних карабінерських полків російської армії. Розпочалося запровадження в Україні панщини та кріпацтва.

"…Поступова еволюція козацької старшини в бік Російської імперії призвела до відсутності протесту проти знищення спочатку гетьманства, а потім і самих козацько-старшинських урядів. Розгромлена січова старшина або перебувала у в’язницях, або разом з городовою отримувала російські звання, новий соціальний статус. Багато представників елітних родин переходили на службу монарху безпосередньо, а не через проміжну ланку Гетьманщини, …давши блискучу плеяду генералів і фельдмаршалів, адміралів і міністрів для імперії, зраджуючи тим самим національні інтереси і втрачаючи горде найменування еліти нації. Козацтво, втративши своїх ватажків і задовольнившись становищем вільного трударя, у нових історичних умовах, поряд із селянством, вже не здатне було на роль провідника…” (Володимир Кривошея, Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків).

 

На території царської Росії до 1917 року козацтво збереглося як окремий військово-соціальний стан місцевого населення, а під час української національно-визвольної війни 1917-1920 років воно стало основою творення  українських регулярних військових частин.

Після відречення від престолу російського царя Миколи II козаки стали вільними від зобов’язань перед російськими царями і почали створювати на своїх землях України, Дону, Кубані та Тереку незалежні держави. Були спроби  створити єдину козацьку державу, до складу якої увійшли б усі ці землі.

 

У ті буремні роки українські козаки залишалися вірними традиціям своїх попередників і мужньо стали на захист "вольностей українського народу”. По всій території України почали формуватися загони Вільного Козацтва, якому судилося пройти всі тяжкі випробування XX ст. і яке існує до цього часу під назвою «Українське Вільне Козацтво». Козацтво було не лише військовою силою, яка активно боролася за незалежність України, але й суспільно-політичною силою, яка відроджувала українські традиційні форми самоуправління і пробуджувала самосвідомість українців. Українські козаки стали основою формування  Армії УНР і Української армії гетьмана П.Скоропадського, а також входили до складу Галицької армії ЗУНР. Військові частини, які були сформовані з самих козаків, були боєздатними та високопатріотичними військовими формуваннями.

 

У цей період розпочалося відродження українських козацьких традицій в українському війську. Запроваджувалися традиційні для українців козацькі однострої: козацькі жупани (червоні, сині, сірі та чорні), шаровари, смушкові шапки із шликом, козацькі пояси та ін. У Першому кінному полку чорних запорожців Армії УНР козаки голили голови, залишаючи лише знаменитого запорозького «оселедця».  

Керівництво радянської Росії надзвичайно агресивно поставилося до відродження українського козацтва. 24 січня 1919 року Оргбюро ЦК РКП(б) випустило секретну директиву, підписану Яковом Свердловим, у якій говорилося: "Провести масовий терор проти багатих козаків, винищивши їх поголовно; провести нещадний масовий терор стосовно всіх козаків, що брали участь – пряму або непряму – у боротьбі з Радянською владою... Конфіскувати хліб і змусити зсипати всі надлишки в зазначені пункти, це стосується як хліба, так і всіх сільгоспродуктів... Всім комісарам, призначеним у ті або інші козачі поселення, пропонується проявити максимальну твердість і неухильно проводити надані вказівки”. Фактично до початку 1920 року козацтво на території колишньої царської Росії було знищено радянською владою, а пам’ять про них спотворена радянською ідеологією.

 

У 1920-1991 роках в еміграції діяла Світова громадська військово-патріотична організація українських козаків «Українське Вільне Козацтво». Її осередки найбільш успішно діяли в Австралії, Канаді та США. З 1991 року УВК активно співпрацює з козацькими організаціями, які створені та діють на теренах України. 14 жовтня 2006 р. наказом Кошового отамана УВК генерал-осавула УВК Йосипа Іваха Д.Байди було створено офіційне Представництво УВК діаспори в Україні, яке є єдиним легітимним представництвом УВК в Україні.  

За дорученням Кошового отамана УКВ Йосипа Іваха Д.Байди, зважаючи на потребу активізації діяльності УВК як централізованої структури, 25 травня 2010 р. кореспонденційним способом відбулося перше установче засідання Ради отаманів УВК. Результатом цього засідання стало створення Ради отаманів УВК, до складу якої увійшли чинні керівники осередків УВК з Австралії, Канади, США та України. Рада отаманів УВК розпочала роботу по створенню єдиного козацького реєстру УВК та окреслила діяльність своїх осередків у складі Світового Конгресу Українців.   

Указом Президента України Віктора Ющенка від 28 січня 2010 р. № 75/2010 «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті» козаки Українського Вільного Козацтва визнані учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті. Згідно з цим Указом учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті визнано осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманату), Української військової організації, Організації народної оборони «Карпатська Січ», Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української головної визвольної ради та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності.

Президент України Віктор Ющенко у своєму вітальному листі у 2007 році до козаків Українського Вільного Козацтва США та Канади з нагоди 90-ї річниці створення УВК відзначив, що «козацькі об’єднання у важких кровопролитних боях гідно відстоювали свободу своєї національної держави, не припинивши боротьбу навіть тоді, коли доля закинула їх далеко від рідної землі».

У незалежній Україні відновилося і Українське Козацтво, яке на цей час являє собою Всеукраїнський козацький рух на чолі з Гетьманом України Віктором Ющенком. Сучасне Українське Козацтво об’єднує понад 700 козацьких організацій (юридичних осіб) чисельністю більше 300 тис. осіб.

Представниками цього руху є нащадки козацьких родів, окремі громадяни, які вважають себе козаками, та козацькі громадські організації, які відстоюють національну козацьку ідею, сприяють захисту політичних, економічних, культурних та історичних досягнень Українського народу, беруть участь у забезпеченні духовного розвитку, фізичного здоров’я та високої моральності українського суспільства, використовуючи набутки багатьох поколінь своїх попередників.

Для забезпечення ефективної взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування з козацькими організаціями, їх об'єднаннями у питаннях забезпечення реалізації потенціалу козацької ідеї для консолідації українського суспільства, відродження та розвитку історичних, патріотичних, господарських, культурних, духовних і моральних традицій Українського козацтва, залучення козацьких організацій до охорони культурної спадщини, фізкультурно-спортивної роботи, військово-патріотичного та духовного виховання дітей і молоді Указом Президента України від 4 червня 2005 року № 916/2005 утворено Раду Українського козацтва при Президентові України та призначено Аржевітіна Станіслава Михайловича її секретарем.  З метою забезпечення взаємодії місцевих органів виконавчої влади і козацьких організацій та їх об'єднань при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях утворені та діють консультативно-дорадчі органи – Ради Українського козацтва.

З 2005 року іде робота з інтеграції козацьких організацій українського козацтва в державний апарат, запровадження українських козацьких традицій по лінії Міністерств: освіти, оборони та внутрішніх справ. В Україні відновлюються найважливіші об’єкти української козацької спадщини – гетьманські столиці Батурин і Чигирин, запроваджується практика щорічного відзначення визначних дат в історії Української держави та вшанування українських героїв, відроджуються та розвиваються традиційні козацькі вишкільно-виховні системи бойових мистецтв – Спас (отримав статус виду спорту) і Бойовий гопак. Широке визнання отримала як в молодіжному середовищі, так і серед державних органів, козацьких і патріотичних громадських організацій дитячо-юнацька військово-спортивна патріотична гра Українського козацтва "Сокіл" ("Джура"), яка у 2009-2010 роках активно запроваджується в навчальних закладах.   

Серед сучасних українських козаків знову почали відроджуватися українські козацькі традиції, що відобразилися в козацьких одностроях: популярними стають козацькі жупани, шаровари, вишиванки, смушкові шапки із шликом, козацькі пояси, шаблі та ін.

 

Але поряд з козацькими організаціями Українського Козацтва в Україні та в інших країнах світу існує дуже багато осередків російського, білоруського, придністровського та інших козацтв, які мають своє власне бачення ідеї розвитку козацтва, довільно тлумачать козацькі традиції та формують власну ідеологію і систему виховання.


Але у чинному Статуті Українського Вільного Козацтва, а саме у ст. 5 зазначено: «Метою УВК на чужині є:

а) творення з відповідних елементів лицар­ських кадрів станового козацтва на тра­диційних засадах з 1917-18 років, які б пам'ятали про те, що «ми браття ко­зацького роду» та які б в основу своєї діяльности поклали власні сили для зміцнення ідеї Української Самостійної Державності і для утримання козацьких тра­дицій в справі оборони та боротьби не за владу в Україні і на еміграції, а за су­веренність і за фізичну й духову волю України та соборне співжиття і спів­працю еміграції, відкидаючи взаємну внутрішню боротьбу, як найбільше зло і шкідливе явище в житті Українсько­го Народу, завжди пам'ятаючи про те, що УВК є власністю цілої на­ції, а не окремої її частини, партії чи групи;

б)      творення з членів УВК організуючого стану для служіння українському наро­дові за його вільне фізичне й духовно-культурне життя та розвиток;

в)      оборона України і Українського виз­вольного руху в країнах поселення чи на­родження».

 

І для українських козаків – "кшатріїв” українського народу, воїнів, воєначальників, політиків і адміністраторів залишається незмінною ідея їхнього існування – захист інтересів українського народу.


Анатолій Грива

Наказний Кошовий отаман Українського Вільного Козацтва

Український громадський діяч, письменник-публіцист, ідеолог сучасного українського козацтва, автор книги та багатьох публікацій з історії козацького руху на Україні, його державотворчих шукань та перспектив розвитку


Категорія: Історія | Додав: Соломія (18.08.2010) | Автор: Анатолій Грива
Переглядів: 2217 | Теги: козаки, козацький, козак, козацтво, кшатрій, Грива
Всього коментарів: 0
avatar