Вітаю Вас Гість!
Середа, 20.09.2017, 01:24
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Пошук

Мапа гостей

Важливо

Адреса нашого сайту змінилась, прошу заходити до нас за адресою bratkozak.com.ua

Наша кнопка

Випадкове фото

Останні статті

Погода

Українська рейтингова система Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Каталог статей

Головна » Статті » Історія

Жінка воїн - Олена Степанів
І

Час не стоїть і не жде. Колись у Вишнівчику, Перемишлянського повіту, на приходстві та в сусідстві мальовничого манастиря отців Студитів бігало мале дівча з личком серафима, що ніяк не викликало підозри про свою, таку далеку від сумирного довкілля, долю. Панотцеві Іванові та його дружині Минодорі Степановим, мабуть, і в тямку не приходило, що їхня Галя,1 з золотим волоссям і волошками очей, понесе свою войовничість на справжнє поле бою. А в тім не тільки вродлива, а й тямуща в науці, вона не хотіла залишитися попадянкою, що під покровом батьків дожидає кандидата для подружжя.

Жадоба знання і науки привела її у Львів до семінарії "Українського Педагогічного Товариства" й піддала впливам таких виховників, як проф. Іван Боберський, учений-географ Степан Рудницький, директор Алиськевич, поет Василь Пачовський... Охота пізнання всього відкрила перед нею світ таємних організацій середньошкільників і пласту, де більше від пластових зайнять вчилися стріляти з бравнінга, пізнавати систему рушниці "Манліхера", таборування і засідки на ворога. Втягнула її туди Соня Юзичинська, а проводили Іван Лизанівський, Михайло Біляч, Корнило Заклинський, Кандяк, Данилович... Товариші пластуни Ярослав Чиж, Роман Сушко, Степан Дувало, Лев Голінатий, Яцків та інші цікавилися виробом вибухових матеріялів, методами партизанки, захоплювалися геройськими подвигами одиниць чи невеликих гуртків в історії різних народів, про що найбільше знав і вмів чарівно розповідати близький друг Іван Чмола. Мальовничі й повні романтики околиці Львова: Брюховичі, Винники, Чортівська Скала стали тоді тереном пластових прогулянок із нічним таборуванням, вправами стеж, підходів, засідок на ворога...



Львівський університет ім. Івана Франка

Закінчення семінарії було вершком едукації тодішніх дівчат, але не для Галі Степанів. Вона рвалася до вищих студій, доповнила гімназійну матуру й восени 1912 р. стала студенткою львівського університету.

В той час між студентами були панівні два протилежні табори: т. зв. "культурників", що проповідували конечність займатися виключно студіями, "творити культурні цінності", а ними вже збудується власна держава, та - "мілітаристів", які визнавали, що тільки збройною силою можна вигнати ворога з українських земель і встановити українську державу. І Галя пристала до останніх, що присвячували свої сили творенню мілітарних організацій і праці в тому напрямі по селах, у "Просвітах", "Січах", "Соколах". Для неї це не було затримкою у наполегливій університетській праці, ні навіть у музиці, що її вона тоді пристрасно студіювала. Галя не тратила ні хвилини часу, пляново організувала свою роботу. Від вчасного ранку до пізньої ночі точно притримувалася свого розподілу годин, в якому було передбачено теж участь у всіх важливіших доповідях видатних промовців, особливо на політичних виступах таких діячів, як організатор військової підготовки поляків, Йосиф Пілсудський. Тільки юність дає такий приплив сил, снаги й розмаху без почуття втоми. Тоді все здається важливим, цікавим, вартим пізнання. Прегарними були тоді життя й світ для Галі Степанів, що впевнено маршувала з авангардом молоді.

На чоло висувалася потреба військового вишколу для підготови української збройної сили, бо час був бурхливий і заповідав війну. З нею в'язали надії на визволення України не лише студенти, а й старші громадяни. І 7-го грудня 1912 року відбувся "З'їзд послів і нотаблів", який вирішив, щоб на випадок війни "йти проти російської імперії, як найбільшого ворога України". Тиждень пізніше довірочна нарада львівських українок під проводом Константини Малицької, Марії Білецької і Олени Січинської, розбудила серед жіноцтва військову думку, щоб збройно боротися проти Росії за незалежну, соборну українську державу. Дві доповіді К. Малицької й О. Степанів вийшли незабаром (1913 р.) окремою брошурою, зредаговані в одну цілість п. н. "Жінки в давній Україні".





Іван Боберський, Олена Степанів, Константина Малицька

Улюблена вчителька, енергійна, повна посвяти й скромности Константина Малицька очолила ввесь рух львівських патріоток. Її перша відозва появилася в "Ділі" з 28 грудня 1912 року:

"Гроза війни, що недавно ще таким страшним маривом повисла над нашим краєм, на часок немов відсунулася від нас - чи надовго? Цього питання не беремося вирішувати, та якунебудь принесе нам будучність, ми мусимо бути готові на кожну й найстрашнішу евентуальність. Останні дні тривоги й непевности навчили нас, як мало ми всі приготовані до рокової хвилини, як слабими, несвідомими, нерішучими застала б вона широкі маси нашого народу.

І тому, хоч на політичному небосклоні европейські дипломати вивісили білу хоругов миру, ми стоїмо дальше під знаком бойового клича. Нарід, такий як наш, що бореться на всіх полях за право життя й розвитку, мусить все бути на чатах, бо не знає ні дня, ні години, коли столітній ворог заміриться завдати йому останній удар. Але цей останній змаг може вийти нам на користь. Не кожна хмара сипле град, не кожна блискавка вбиває - є хмари, що плодоносний дощ спускають на ялові поля, є блискавиці, що розсвічують темряву й прочищують атмосферу. Ми ждемо такої рокової блискавки, що вкаже нам наш власний шлях, до власної поведе долі.

Довірочні збори українського жіноцтва з 14 грудня ц. р. обговорили, яка робота припала б нашим жінкам на евентуальність оружного конфлікту Австрї з Росією, і признали конечною потребу, навіть коли б до війни не прийшло, використати хвилину запалу для зосередження своїх сил на стрічу тої хвилини, що рішатиме про долю українського народу.

Виконавчий комітет створив окремі секції (санітарна, агітаційна, скарбова й інші в міру потреби), що мають якраз підготовити українське жіноцтво й ширший загал до евентуальностей найближчої будучности. Зі всіма запитами в справах поодиноких секцій, із зголошенням охочих до роботи звертатися до комітету, який буде постійно урядувати два рази в тиждень (вівторок і суботи) від 5-6 год. веч. в льокалі Жіночої Громади при вул. Чарнецького 26, партер.

Рівночасно звертаємося до найширшого загалу з проханням подавати нам імена й адреси всіх українок у Львові для згуртування їх при нашій організації. А жіноцтво взиваємо, щоб на кожний наш поклик до якоїнебудь акції ставало якнайчисленніше і своєю живою участю в організованій роботі дало доказ зрозуміння духа часу й потреб українського народу".

Двадцятирічна Олена Степанів була в центрі цього руху. Вона дижурувала в домівках, брала участь у санітарних курсах і військових вправах, що відбувалися вечорами на площі Сокола-Батька. Серед поділу на групи й орієнтації вона пристала до тієї частини молоді, яка мріяла про збройну боротьбу за власну державу, бо цієї держави не можна здобути самими тільки "культурними цінностями". Це проголошував їхній орган "Відгуки". Тому їх прозвали "відгуківцями" або "люшнівцями", бо, не мавши в руках рушниць, вони збиралися з люшнею на москаля... Їх відцуралася Головна Рада Студентського Союзу, заявивши в пресі всьому українському студентству, що "Відгуки" є органом гуртка ближче їй невідомих осіб...



Головна Рада Студентського Союзу 1912 р.
1-ий ряд від ліва: Дарія Білинська-Навроцька, Василь Косаренко-Косаревич, А. Павлусевич, Осип Когут, М. Жила, Марія Твердохліб, Евген Коновалець; 2-гий ряд: Степан Індишевський, нерозпізнаний, Іван Бабій, Юрій Полянський, В. Котецький, Олена Степанів, Роман Дашкевич, Петро Дідушок, Юліян Охримович.

На з'їзді Українського Студентського Союзу, що відбувся з нагоди ювілею Івана Франка в днях 2, 3 і 4 липня 1913 у Львові перемогли "мілітаристи" завдяки виступові Дмитра Донцова, якого доповідь вийшла в тому ж році окремою брошурою п. н. Суспільно-політичне положення нації й наші завдання. Виводи Донцова схвалено одноголосно резолюціями, хоч і найшлися противники мілітарного виховання (Дністрянський, Дідушок і ін.)2

В ожиданні війни поляки гарячково організували своїх "стрільців", які в мундирах і з рушницями парадували по вулицях Львова. В той же час австрійський уряд відкинув статути для українських стрілецьких формацій, а все львівське громадянство віддавалося карнаваловим балям і втіхам. Поява в балевій залі Степанівної з Іваном Чмолою, в пластових одностроях і з червоним хрестом на рамені, щоб збирати датки на організацію стрілецтва, була зустрінута з найбільшим обуренням.


О. Левицька-Басараб

Врешті д-р Кирило Трильовський добув від уряду дозвіл на статут "Січових Стрільців", до яких згодом вступили члени студентського стрілецького гуртка. У травні 1913 року проголошено вписи нових членів і Галя Степанів домагається вступу для жінок. Відмову мотивовано тим, що це вишкіл для старшин, але її вийнятково приймуть, коли "так дуже цього бажає". Для рядовиків створено пізніше відділ "Січових Стрільців ІІ". До цього революційного війська могли належати й жінки. В старшинський склад увійшла перша жінка - обозна Олена Степанів. А коли студентки, семінаристки, реміснички й уряднички, кількістю 33, згуртувалися в жіночій чоті, вона стала команданткою чоти. Збереглися такі імена тих перших охотниць військового діла: Катря Пацулівна, замужня Лотоцька (комендантка жіночої чоти Пов. Січі), Павлина Михайлишин (Вістун УСС), Марія Петруняк, Марія Гіжовська-Крілик, Софія Худяк-Липкова, Марія Терлецька, Анна Лендзик-Цар, Наталія Рихвіцька, Емілія Кушнір, Анна Кушнір-Плетінкова, Марія Фединяк-Коник, Іванна Коник, Марія Чмир-Косак, Софія Чмир-Левицька, Софія Навроцька-Трач, три сестри Орисіківні, Степанія Пашкевич, Савина Сидорович, Ольга Левицька-Басараб, Гандзя Дмитерко-Ратич (десятник УСС), Іванна Мурська, Анна Лонцька, Оприсківна, Дора Ванівна-Волощак, Дарія Білинська-Навроцька, Марія Бачинська-Донцов.


Відзнака Січ. Стр. ІІ. Ініціял "Воля або Смерть".

У підльвівському ярі, при залізничій дорозі Підзамче-Личаків складено присягу й отримано стрілецьку відзнаку. А проте ця зеленомундирна чота стрілкинь у час воєнних подій не виступила одноціло. Чому? На це відповідає її командантка:

"Тому, що під той час ми не були вповні свідомі того, яку властиво роботу повинні робити жінки в час війни. Ми над тим не застановлялися, того не обговорювали, ані не ставили собі ясного пляну - чим має бути жінка в час війни. Фронтовиком різних родів зброї? Піхотинцем, кіннотчиком, гармашем, телефоністом, розвідником, сапером, піонером, санітарем чи сестрою-жалібницею? Чи може має зайняти місце в запіллі в магазинах, інтендантурах, лікарнях? А може вона має зайняти опустілі по фронтовиках місця в цивільних урядах, фабриках? А може - має бути всюди, відповідно до здібностей, доброї волі й охоти? Так! Ми - не думаю тут лише про жіночу чоту, а й про загал жіноцтва - не уявляли собі ясно нашого завдання ані перед, ані в час великоі світовоі віини, ані в листопадових днях 1918 року. Ми хапали, що попало, або те, до чого навикли від віків (баняк і вареху), але де мало бути те наше місце, що нам належиться й відповідає, ми ані не доказали цього, ані не вияснили, яка праця найбільше відповідає жінці в час війни - згідно з її знанням, зайняттям, віком і фізичними силами.

Цю справу вияснить і розв'яже з часом саме життя".

("Напередодні великих подій", Львів 1930.).

Для себе 21-річна Олена Степанів розв'язала цю справу в серпні 1914 року, кинувши визов традиції й життю. Обрана до спільного Комітету об'єднаних стрілецьких товариств, вона залишила дім і батьків. Невгнута супроти заборони батька й невмолима до сліз матері, вона, разом із братом Ананієм, поїхала до Львова, де формувалися Українські Січові Стрільці, уконституувалася Головна Українська Рада, утворено Бойову Управу. Доповнена новими добровольцями жіноча чота з запалом та завзяттям виконувала всі доручення. Але в воєнний похід командантка вирушила без чоти. Ось її вияснення:

"Плянована на 28-го серпня нарада жіночої чоти не відбулася як слід. Проти мене знялося обурення, - чому відходжу в поле сама, а не беру чоти з собою? Ми розійшлися і нічого не вирішили..."

Як видно, Бойова Управа не була зацікавлена в тому, отож Олена Степанів сама про себе подбала. Знайшла в шафі січової домівки залишений кимось однострій, дала його перешити на свою міру та придбала високі непромокальні черевики. До стрілецької виказки була потрібна світлина. У військовому мундирі, з схованим під шапкою волоссям пішла вона до фотографа, а цей, пізнавши у воякові жінку, доніс до поліції. Наступного дня після відібрання світлин її арештовано, а вулична товпа, обступивши її, штовхала й била з окликами: "Жінка-шпигун!" Одначе, ситуація вияснилася і загроза Талергофу минула.




Гандзя Дмитерко-Ратич, Марія Бачинська-Донцов, Дарія Білинська-Навроцька

Проте ще треба було звести бій із Бойовою Управою, щоб дозволила жінці йти на фронт. Перед самим від'їздом сотні командант легіону, сотник Галущинський усунув її з поїзду. Ця "уважливість" до жінки була для Степанівни жорстоким ударом: "Огорнув мене жаль і обурення. Я не була випадковим гостем серед стрільців. У стрілецьку роботу вклала я до вибуху війни також частину своєї праці. Як смів хтось зовсім новий серед стрілецького житя боронити мені сповнити мій обов'язок - згинути за вибране діло?.."

У висліді свого енергійного й гнівного протесту перед Бойовою Управою, командантка жіночої чоти дістала дозвіл виїхати зі Львова з останнім відділом стрільців під командою д-ра В. Старосольського. Сталося це 2-го вересня, в останній день перед московською окупацією галицької столиці.

Так народжувалася невмируща воєнна слава Олени Степанів.

ІІ

...Гроза війни піднесла й над ним кривавий свій стяг.
Багато впало тут жертв, наложив головою дехто з населення,
багато полягло наших героїв стрільців, попала в полон Степанівна...

Наталя Кобринська: "Тихий куток".

Був січень 1915 року. На засніжених вулицях Відня прохожі мимоволі звертали увагу на молоденького кадета, одягненого в сірий, з грубого сукна пошитий, військовий плащ із зеленими вилогами. Жовто-блакитна стрічка на його шапці вказувала, що це український січовий стрілець. Помітивши, як справно він віддає військову почесть старшинам і відповідає на поздоровлення воякам, зустрічні вдивлялися в уродливе, але дитяче обличчя і дивувалися, що влада дозволяє вступати до війська таким малолітнім хлопчакам, та ще в кадети. Тим часом молоденький вояк віднайшов адресу редакції часопису "Українішес Кореспонденц-Блятт" і ввійшов до кімнати. Привітавшись він став розпитувати про втікачів із Галичини, цікавий, чи нема в редакції списка тих українців. Замість відповіді всі насторожено глянули на юнака, а хтось запитав:

- Скільки тобі років?

- Я дівчина, - сміючись відповів кадет.

Було видно, що таке траплялося цій січовичці часто й вона до цього звикла.

Незабаром віденські часописи в довгих статтях п. з. "Українка-герой" відкрили читачам особу дивного кадета. "Ноєс Вінер Тагблятт" в 13-му числі з 13-го січня писав:

"Від кількох днів у мурах Відня гостить молоденька дівчина, яка з любови до батьківщини, перемігши тисячі труднощів, сповняє чинну військову службу серед Січових Стрільців і за велику відвагу в битвах її вже відзначено медалею хоробрости. Панна Олена Степанівна - це ім'я тієї хороброї дівчини - має вже ступінь кадета й цілком певно стане офіцером, якщо будуть переможені всі труднощі, які з огляду на її стать перешкоджають такому авансові. Молоденький кадет з самого початку війни є на полі боїв; після короткого військового вишколу, разом з мужеськими товаришами-охотниками, призначено її до служби в дійовій армії; тут разом з іншими Січовими Стрільцями її посилали на стежі і т. п. Вона, разом з іншими товаришами, завзято боролася в окопах, а кілька разів брала навіть участь в наступах на багнети на московські позиції. Досі панна Степанівна не була поранена, а коротку відпустку на Різдвяні свята використала на те, щоб розшукати своїх батьків, які на початку війни втекли з Галичини, де її батько є руським священиком у Вишнівчику.

Панна Степанівна провела Святий Вечір разом із своїм братом, який служить як однорічний доброволець у 80-му полку піхоти. Тому, що й він не мав ніякої вістки про батьків, вона прибула до Відня на дальші розшуки".

Співробітник часопису "Ноєс Вінер Тагблятт" подав, у висліді інтерв'ю - розповідь Олени Степанівни, що для читацького загалу була справжньою сенсацією.


Олена Степанів

"По веселих і безжурних роках на батьківському приходстві, де я з замилуванням посвячувалася гімнастиці і всяким іншим родам спорту, я пішла на один рік до університету у Львові, щоб студіювати філософію. У Львові, разом з іншими товаришами й товаришками, я заснувала товариство "Українські Січові Стрільці". Організуючи це товариство, ми наче прочували, що нам колись доведеться боротися за визволення України з московського ярма, а також боронити нашої Вітчизни в Австрії. Тоді до того товариства належало нас 33 дівчат. Я була одною з членів управи.

І я віддалася з цілою посвятою справам Січових Стрільців і з цього приводу здобула повагу та признання моїх товаришів-мужчин. І всупереч тому, що дівчатам, а головно останніми часами було незвичайно тяжко перевести наше бажання в діло. Ось приклад: Під час мобілізації, на наше прохання міністерство крайової оборони погодилося на зформування нашого легіону. Та ми не мали одностроїв, а дуже мало й то не однорідну зброю. Одного дня до нашого товариства прийшов вояк з листом від команданта львівського корпусу. Якраз тоді одна з наших членів товариства Січових Стрільців стояла на варті перед брамою. І ця товаришка, згідно з наказом, затримала вояка та не пустила його до будинку, поки він не вилегітимувався. Коли вояк прийшов до вартової кімнати, застав там випадково самих дівчат. Він хотів дати листа команданта лише мужчині і щойно я мусіла йому енергійно вияснювати, що ми рівноправні з мужчинами. Аж тоді він віддав мені листа.

Коли головна управа Української Ради видала заклик голоситися до війська на охотника, і з усіх закутин нашої країни почали зголошуватися добровольці до Січових Стрільців, щоб піти в бій, мені стало ясно, що і я мушу піти на війну, хоч би не знати які перешкоди ставлено мойому задумові. Остаточно наше товариство одержало тужно вижиданий наказ залишити Львів і зголоситися до Військової команди в Стриї для військового вишколу. Природно, що я виїхала з усіма іншими. На залізничній станці службовий старшина не хотів мене пустити до вагону. Перед тим я обтяла своє волосся і носила так, як тепер, чоловічу зачіску".

При цьому панна Степанівна показала на свою голову, причіска якої справді нічим не різнилася від чоловічої.

"Отже я мусіла залишитися у Львові, в той час, коли мої товариші кінчали свій військовий вишкіл наперед у Стриї, опісля у Мукачеві на Угорщині. Спершу я поїхала до Самбора, де також був відділ Січових Стрільців, і з тими товаришами вдалося мені дістатися до Мукачева, де я знову зголосилася до військової служби. Полковник М..., який переводив військові вправи, спочатку не хотів мене прийняти, але врешті погодився на те, щоб я залишилася як доглядачка поранених товаришів. Та я не хотіла піклуватися хворими, а бажала боротися. Одначе, на разі я мусіла бути вдоволена, що мені дозволено брати участь у військових вправах. 29-го вересня в поле проти ворога відійшла остання сотня Українських Січових Стрільців. Я ще раз просила, щоб мені дозволено піти в поле, як чинний січовик, і цим разом сповнено моє прохання.

Під час усіх важких маршів я жила з моїми товаришами в якнайкращій злагоді. Я не мала найменших полегш, ні привілеїв в порівнянні з рештою товаришів - мене не відсунено ні від якої стежі, від жадної варти і якраз цього я бажала. Але ні разу я не завважила якихось натяків чи нетакту супроти мене. І я зі своїми друзями-чоловіками справді ділила всю долю і недолю. Через місяць командант нашої сотні іменував мене десятником ("цугсфюрером") і мене призначено як інструктора для українців-добровольців, які прийшли до нас. Під час п'ятиденного відпочинку в Сант Мікльош я своєю особистою витривалістю довела довірених моїй опіці до такого запалу, що капітан Б... почав уважати мене за рівноварту з іншими моїми товаришами-мужчинами.

Як старшина я стала командантом патрулей і під час боїв у Карпатах швидко здобула нагоду в дечому прислужитися. У міжгір'ї Вишкова ми перший раз попали в ворожий огонь. І в глибині свого серця я надзвичайно радувалася тією небезпекою, яку ми перебули дуже щасливо. Ніхто з нашого малого відділу не був поранений, а для команди 131-ої бригади, до якої ми були приділені, я могла принести дуже важливі відомості про силу й рухи ворога. І з того часу командант бригади став дуже часто вживати нас до найтяжчих і найнебезпечніших завдань. Одного разу ми були охороною для гармат, іншого - передньою або задньою сторожею, а час-від-часу нас висилано як патрулю на стежу. 10-го листопада наш відділ виконав оточуючий наступ на москалів, що були на горбках біля Комарника. Москалів побито, а до цього дуже причинилися Січові Стрільці. Після цієї битви мене подано до відзначення і генерал Фляйшман в місцевості Аннаберг вручив мені після промови медалю за хоробрість, а присутні відділи вояків віддали мені почесть дефілядою. Зі зворушення я мало не розплакалася, але власне тому, що я жінка, я силою стримувала сльози й подякувала за почесть лиш військовим полковникам".

Панна-кадет Степанівна під час свого оповідання помітно хвилювалася. І видно було, що згадка про віддану їй військову почесть зворушила її. Вона спустила очі вниз і оповідала далі:


Олена Степанів із братом Ананієм

"Незабаром після того мене іменовано фельдфебелем, а заразом із тим я одержала відзнаку кадета. Під моєю безпосередньою командою були переважно самі гуцули, які вмить виконували кожний мій наказ і тим надзвичайно полегшували мені ведення команди. Я ніколи не була змушена сварити їх або карати, хоч безперечно я була б це зробила, якщо б виявилася до того потреба. А втім, поминаючи небезпеки, ми взяли на себе величезні труди. Ми відбували надзвичайно важкі марші. Наприклад, одного дня ми пройшли 56 кілометрів. Я була дуже втомлена й обезсилена, цілком так само, як мої товариші, але якраз тому, що я жінка, я не хотіла до цього признатися і це так підбадьорююче вплинуло на всіх, що вони забули про втому й труди. В окопах я стріляла разом з іншими, і, здається мені, досить, влучно. Та завжди найнеприємнішим для мене було те, що всі витріщували на мене очі, заєдно мене подивляли...

Я пережила дуже багато - продовжувала вона свою розповідь, - бачила багато гарного, але й не мало страшного, та коли приходиться про це оповідати, все мішається, а до того я замало добре говорю по-німецьки, щоб можна про все докладно розповісти. Тепер я їздила на коротку відпустку до Стирії, щоб відвідати мого брата, який як, однорічник-десятник, ходить під цю пору до офіцерської школи 80-го полку піхоти. Страшини, що вчать у тій школі, прийняли мене надзвичайно ввічливо, а особливо командант школи поручик К... Він влаштував на мою честь вечерю, під час якої підношено відповідні тости. Мені дозволено відвідати табір полонених москалів, де я, скільки це було можливо, служила перекладачем для офіцерів, які супроводили мене. Проведених у Стирії кілька днів пройшли на безупинному виявленні мені почестей і мені було приємно головно з тієї причини, що вшановувано в мені кадета, а не панночку. А тому, що хотіла їхати до Відня, щоб відвідати свою сестру й свого швагра, які може знали, де перебувають мої батьки, то я дістала з найбільшою готовістю право на їзду, а один із старшин телеграфічно замовив для мене авто на залізничну станцію. Цим автом я заїхала як гостя до помешкання тещі згаданого старшини, яка живе у Відні. Тут мене прийнято так, що я попросту засоромилася і не заю, яким способом я зможу віддячитись цій дамі за стільки прихильности".

Все це оповіла кадет Степанівна досить слабою, а проте добірною у висловах німецькою мовою. Її мова та вся її поведінка не виявляли ніякої пересади або хвалькуватости. Навпаки, панна Степанівна від початку до кінця нашої розмови зраджувала постійно дівочу заклопотаність і скромність. Вона червоніла на слова признання для її незвичайних вчинків та взагалі з соромливим сміхом боронилася від таких похвал і, не зважаючи на свою військову уніформу, в якій вона виглядає на молоденького хлопчину, вона робила незвичайно симпатичне враження. Коли ми звернули їй увагу на її незвичайну скромність, яка ніяк не годиться з її геройськими виступами, вона ще більш зніяковіла і з чудовою непорадністю почала боронитися:

"Не знаю чому, але тут поміж вами у Відні, де я бачу стільки чужих та стільки незнайомих жінок, я почуваюся якась не своя і непорадна, неначе дитина. В полі та поміж своїми товаришами немає часу про це думати. І ніхто там не вважає, що я жінка, а тому і я про це забуваю. 16-го я відходжу назад до мого відділу в поле й там знову стану справжнім вояком, як цього бажаєте".

Як вояк, панна Степанівна не носить свого властивого хресного імени "Олена", лише у військових списках ведуть її під прізвищем "кадет Олег Степанів". Друзі й підлеглі їй не говорять до неї "пані", а "товаришу кадете" або "пане Кадете". Свою уніформу вона носить як щось цілком природне. Це шорсткий, казенний мундир, який наслідком безупинних маршів серед порохів та болота, і через службу в окопах мусів багато витерпіти. Широкі штани стягнені долом у камаші, на ногах казенні черевики, які одначе зраджують маленьку ногу; на комірі відзнака її військового ступеня, при боці довга шабля з підстаршинською портупеєю доповняє стисло приписане умундирування..."

Заповіджений поворот на поле бою приніс Олені Степанів нове відзначення. За відвагу на славній Маківці надано їй ступень хорунжого. Але незабаром прийшла кривава битва під Болеховом, про яку написала Наталя Кобринська "Тихий куток". Про ці події дуже коротко згадує товаришка по зброї Гандзя Дмитерко:

"...Зустрілися ми в квітні 1915 року у Варпаланці, в стрілецькому коші, де д-р Никифор Гірняк був командантом. Туди Степанівна приїхала на відпочинок після бою на Маківці.

Наприкінці квітня наша група вирушила на фронт, який стояв під Болеховом. Сотня Чмоли перебувала в Болехові, а командував нею тоді чотар Артимович. Вона дістала наказ вирушити на становища до Лисович.

Була ніч. Направо від нас ішов завзятий бій у напрямі Чудієва. Над ранком те саме почалося на нашому відтинку.

Там Степанівна з великою групою дісталася в московський полон..."

("Свобода", ч. 145, Джерзі Сіті, 1963.)

Два роки полону, переважно в Ташкенті, виповнила праця між земляками. Під час обміну полоненими в квітні 1917 року Олена Степанїв виїхала з Середньої Азії через Петроград, Фінляндію, Швецію і Німеччину до свого стрілецького коша, що стояв тоді біля Стрия. Скрізь по дорозі вона викликала зацікавлення своєю особистістю та долею України, за яку боролася.

І знову коротка, немов військовий звіт, нотатка Гандзі Дмитерко:

"...Як член Головної Військової Управи Олена Степанівна брала в 1918 році активну участь у підготові листопадових подій у Львові та на провінції. Як чотар УГА була адютантом сотн. О. Луцького під час боїв за Львів і пройшла разом із Золочівською бригадою до Кам'янця Подільського. Тут училася в університеті і працювала референтом преси в міністерстві закордонних справ ЗУНР.

В листопаді 1919 р. Олена Степанівна через Румунію й Угорщину переїхала до Відня, де закінчила університет і в 1921 р. написала працю "Розподіл і розвиток суспільства в старій Русі до половини ХІІІ стол.", отримавши ступінь доктора філософії. В той час одружилася з д-ром Романом Дашкевичем..."

("Свобода")

Згодом Олена Степанів повернулася до Львова озброєна на той раз знанням і високонауковими кваліфікаціями, щоб у цьому добровільному полоні під польською окупацією служити свойому нещасному народові, якому минула війна ще не принесла волі.

ІІІ

З розмахом відкриваються двері до шкільної залі гімназії Сестер Василіянок у Львові і бистрим кроком ступає за катедру молода жінка з грізною повагою на ніжному обличчі. Учениці вп'ялили очі в знайоме всім із світлин обличчя, тільки без стрілецької шапки: Над рівним чолом гладка зачіска золотистого волосся, з проділом посередині й вузлом на потилиці, синява очей під темними бровами, шляхетна лінія овалю, тонкі риси, малі, гарно викроєні уста - вигляд мадонни чи лялечки? Замість військового мундира - коротка спортова сукня, що увипуклює повні жіночі форми. Замість шаблі - в руці каталог.

Раптом гострий, рішучий голос команди: "Сідати! Встати!", "Сідати!, Встати!" - аж поки ми всі рівно, як одна, й безшумно виконали наказ. Зате немов у нагороду нам - синій промінь очей роз'яснила усмішка й приязний кивок голови.

Такою вперше явилася першоклясницям прославлена Олена Степанівна: справжній вояк, але ж з яким жіночим чаром!

Наша незрівняна виховниця василіянка, учителька історії з великим престижем між ученицями, мати Северина Париллє, попередила прихід нової професорки цікавою розповіддю про її воєнну славу й історичне значення. Ця елегантна й витончена дама в монашій рясі підкреслювала нам заразом вагу військового виступу Олени Степанів як не буденне досягнення українського жіноцтва в його змаганні за рівноправність.

Проте для дівчат-підростків важливіше було спостерігати, як усі професори, старші й молодші, роєм оточували нову вчительську силу. Було цікаво, кого вибрала ця надзвичайна й така вродлива жінка за чоловіка. І високий, поставний адвокат був предметом розмов і... критики, такої безпощадної, як безпощадною буває молодь.

Не раз, відвідавши її хату з шкільними приносами, ми слухали звуків стрілецьких мелодій, що їх вичаровували з фортепіяна бадьорими й ніжними переливами, з досконалою технікою, ті самі руки, які так міцно тримали зброю. Ні, не було на овиді нікого достойного й гідного такої жінки. І нам здавалося, що вона могла любити тільки геніїв, як це було в ніжному, романтичному й пристрасному житті Ж. Санд, що зачарувала Мюссе, Шопена, Ст. Бева та стільки інших знатностей свого часу...


Олена Степанів  (Листівка "Українського Видавництва" в Відні)

А в тім близькі до неї не даром впевняють, що для Олени Степанівни доля була мачухою, а життєва дорога - кам'яниста й терниста. Проте вона йшла вперед, не зважаючи на всі перешкоди. Так було і з її подружжям.

Др. Олена Степанів-Дашкевич не була лагідною учителькою. У школі, де панувала т. зв. метода викладів, вистачало знати те, про що говорив професор. Вона ж вимагала більше, ніж давав її, виголошений піднесеним, одностайним тоном, немов військовий наказ виклад. Щоб заслужити на її добру оцінку, треба було прикладатися до лекцій самостійно так, як цього вимагає тепер новітня методика або в той час університетські студії. При тому вона, навчаючи історії й географії, запроваджувала скрізь військову дисципліну. Здавалося, що хотіла бачити всіх вимуштрованих, готовими до бою...

Проте, коли польська окупація заборонила їй врешті вчительську професію, то не із-за метод. Співорганізаторка листопадового зриву не була бажана польською шкільною кураторією як виховниця молодого покоління. Ця брутальна заборона не відштовхнула Олену Степанів від громадського життя. Не зменшилася її роля в українському Пласті, а Ревізійний Союз Українських Кооператив завдячує їй, як референтці організаційного відділу, не одну ініціятиву таку, як, наприклад, кооперативи "Здоров'я", що несли вбогому населенню на провінції медичну поміч. Її завжди можна було знайти у важливих громадських починах: точну, солідну, з вояцьким запалом.

Олена Степанів не зазнала пощади і від наступного окупанта. Використавши славне ім'я, москалі перекидали її з львівського університету до київського, аж поки не заслали на довгі роки тяжких робіт в мордовських торфовищах, звікіля вона повернулася до Львова щойно в 1956 р. зі смертельною недугою. Тоді це сторозтерзане місто не могло віддячитися їй за її віддане служіння Батьківщині не тільки мечем, а й словом і пером. Авторка кількох десятків виховних, науково-дослідних праць та особистих спогадів про великі події,3 проживала останні роки забута й осамітнена. Не відступав від неї до кінця її життя єдиний син Ярослав - уся її потіха й відрада.

Коли в нестерпних муках писала в одному з останніх листів: "...Найбільше шкода мені Славка, він працює і мене доглядає...", то в листі сина читалося: "...Уже сил не стає дивитися, як мама мучиться, терпить, а я не можу нічим помогти..."

Визволення принесла смерть 11-го липня 1963 року. Тільки приватною дорогою прийшла про те вістка. У ніякій совєтській українській газеті не найти найменшої згадки про цю втрату, яку поніс український загал.

Але ж час не стоїть і не жде. Чарівну Галю, обожнювану Степанівну, що вкрила своє ім'я авреолею слави й героїзму, шановану громадянку, цінену виховницю, наукову дослідницю, д-ра Олену Степанів поховано так, як на те дозволив окупант. Лише після відправленої Панахиди піснею "Видиш брате мій..." віддано останній салют старшині Українських Січових Стрільців і Української Галицької Армії. При скупому звідомленні додано: "було дуже сумно..."

Веселощів на похоронах нема, але там смуток поглиблювала свідомість кривди: Не так ховає нарід свого прославленого вояка! Проте якраз цей смуток доводить, що тиранія чужої влади не видерла з душі львовян високого патріотизму. Тим більш стає дорога батьківщина, коли вона нещасна й понижувана.

Вшанувати померлих це не значить оплакувати тіло, що йде до землі. Це почуття, що нас огортає, свідомість, що нами кермує. Всі діла, вчинки, приклади, навчання померлих є живі в наших спогадах. Ними вони з могил простягають руки до живих. І цьому найбільше старається перешкодити всякий окупант. Він знає, що найпевніша загибіль тому, хто втратив славу минулого, хто загубив традицію, втеряв заповіти предків - усе те, чим утверджується й міцніє кожна жива нація. Олена Степанів помирала в полоні. Вільний український нарід ще віддасть їй належний останній салют у майбутньому та назавжди збереже пошану й вдячність до дівчини-воїна, якій складав пісні такі, я<



Джерело: http://exlibris.org.ua/text/olenastepaniw.html
Категорія: Історія | Додав: Соломія (24.03.2010) | Автор: Ірена Книш
Переглядів: 3987 | Коментарі: 1 | Теги: Війна, козаки, козак, УСС, Січові Стрільці, Олена Степанів, козачка
Всього коментарів: 0
avatar