Вітаю Вас Гість!
Вівторок, 25.04.2017, 17:22
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Пошук

Мапа гостей

Важливо

Адреса нашого сайту змінилась, прошу заходити до нас за адресою bratkozak.com.ua

Наша кнопка

Випадкове фото

Останні статті

Погода

Українська рейтингова система Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Каталог статей

Головна » Статті » Історія

Відродження національної символіки

Жорстокий, шовіністичний і непомірно важкий прес усіх московських режимів, чи то царських, чи то комуно-російських, був абсолютно нетерпимим до права українського народу на використання своєї національної символіки. Будь-які намагання українців не забувати своїх предковічних символів – свідків його самоідентифікації придушувалися нещадно. Хранителем національних символів стала українська діяспора вільного світу.

І все ж, уже в наш час, в ніч на 1 травня 1966 р., студент-вечірник Київського інституту Народного господарства Георгій Москаленко і його друг, робітник Віктор Кукса вивісили синьо-жовтий прапор над будинком згаданого інституту. Посередині цього прапора був нашитий тризуб, а під ним напис: «ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА, ЩЕ ЇЇ НЕ ВБИТО». За це Г. Москаленку «дали» три роки, а В. Куксі – 2 роки таборів суворого режиму як «особливо небезпечним державним злочинцям». 9 травня 1972 р. у м. Стебнику Львівської обл. на місцях, де висіли червоні прапори окупантів, були підняті два синьо-жовті. Перший – на клубі «Гірник», другий – на щоглі в мікрорайоні новобудови на вул. Шкільній (нині вул. П. Куліша). Цю героїчну акцію здійснили учні 10-го класу Стебницької СШ №7 Роман Калапач і Любомир Старосольський. Нишпорки з «Контори Глибокого Буріння» (КГБ) вичислили юних сміливців-патріотів. Відбувся совєтський  суд, який виніс вирок: Роману Калапачу як організатору «зухвалого вчинку» - три роки Пермських таборів суворого режиму, Любомиру Старосольському – два роки Мордовських таборів. В ніч на 22 січня 1973 р. в м. Чорткові Тернопільської області Володимир Мармус з друзями вивісили чотири Національні Прапори і розкидали 19 «антирадянських» листівок, що кликали до волі, за що були засуджені за 62 статтею КК УРСР «антирадянська агітація і пропаганда».

Та у другій половині 1980-их років світовий айсберг Імперії зла почав тріщати. Шлях розвитку великої української нації можна конкурентам і ворогам підривати, гальмувати, але його не зупинити. Пожвавлення боротьби українців за демократичні права і громадянські свободи у 1987-1988 рр. в Галичині йшло у органічній єдності з процесами національно-культурного відродження, повернення до своєї духовності та гідності, відстоюванням прав рідної мови, свободи людини. Масовою й самовідданою була тоді боротьба за легалізацію громад Української Греко-Католицької Церкви та її реабілітацію в державі. Мітинговий вибух у Львові літа 1988 р. засвідчив, що час відродження національної символіки ще не настав, але цей час уже не за горам. Вже сміливо, піднесено, в аурі національної духовності, проходили у Львові зимові свята 1989 р. Тоді, атрибути національної символіки – герб, прапор, гімн ще не були гласними та широким громадським надбанням. Проте для сміливих і, зокрема, для громадських активістів, вже було справою честі носити певні елементи національної символіки та національних строїв. Починали носити значки з тризубчиками чи синьо-жовтим прапорцем, але, правда, поки що тільки «за лапцьом», тобто скритно, за відлогами піджака, чи на сорочці – щоб назовні для «кагебістських» сексотів не було видно. Так було ще навіть 11-12 лютого 1989р. на такому грандіозному акті українського національно-культурного відродження як Всеукраїнська установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка.

Бетонну стіну заборон першими пробивають горді та сміливі, бо вони мають щастя. Так, готуючись до відзначення 175-х роковин від дня народження Т. Шевченка, Бориславський осередок Української Гельсінської Спілки ухвалює рішення – вперше встановити біля пам’ятника Кобзареві два синьо-жовті прапори. Революційна сім’я Кописів їх шиє. І от 9 березня ці прапори там встановлює М. Тиран і відстежує події. Люди з величезним здивуванням, адже більшість їх вперше в житті, реально побачили цей оспіваний у народі, репресований, заборонений і зневажуваний окупантами, свій легендарний стяг. Незабаром начальник міської міліції зі своїм водієм приїжджають і забирають прапори. Та о 15.00 тут розпочинається віче, і у групи активістів синьо-жовті кокарди й стрічки вже замайоріли на грудях. Партапарат бореться з процесом національно-культурного відродження. Переслідують передусім місцевого ініціятора й організатора визвольного процесу, колишнього воїна УПА В. В. Копися. Під тиском міськкому компартії змушений був подати у відставку з громадської посади голови Товариства української мови, редактор Р. Соловчук.

На одному з багатьох многотисячних гарячих львівських мітингів весни 1989 р. на площі Ринок, а саме, мітингу 26 квітня, приуроченому до третьої річниці Чорнобильської катастрофи, вперше у новітній Україні, при масі народу й представників від усіх гілок влади, були підняті три національні прапори. Їх підняли п. Оля Горинь – дружина Михайла Гориня, активіст Юрко Волощак та робітник Роман (він пізніше працював охоронцем у Палаці мистецтв).

Актив ТУМу і Координаційного центру груп підтримки НРУ вирішив використати першотравневу демонстрацію для утвердження наших національних символів та визвольних гасел. Окрім організованої партгоспапаратом лояльної до влади колони «трудящихся», були вже й могутні сили національної опозиції. Масовою й революційною була колона Товариства української мови, яка сформувалась на площі Привокзальній. Її ми спрямували вулицею Городоцькою (тоді ще Першотравневою) в центр до Оперного театру. По дорозі влада двічі намагалася нас зупинити кордонами міліції, та ще й перегороджувала вулицю важкими вантажними машинами.  Головна їх вимога – сховати національні прапори, а їх вже було над колоною аж 24. Та національні демократи з прапорами, образом «Божої Матері» та гаслами: «Свобода», «Єдність», «Ми за І. Драча», «Народному Руху бути!» прорвалися до центру крізь міліцейські заслони. Гордо крокували центральним проспектом повз трибуну з «совєтським» начальством. Таким був останній, ще ніби напівсовєтський парад у Львові – демонстрація громадян 1 травня. А далі ми, організатори визвольного процесу, забрали маси львів’ян за собою, й цього ж дня ще о 16.00 провели велике віче присвячене, як завжди, боротьбі за свободу і демократію, на стадіоні «Дружба».

Найбільше для утвердження національної символіки у 1989 – 1990 рр. зробив Львівський «Гайд-парк» - знаменита Клумба. Вона сформувалася стихійно з соціяльно активних львів’ян, що обговорювали всі актуальні національно-культурні, соціяльні, політичні та революційно-визвольні проблеми України. Цей осередок національно-культурного та політичного відродження став важливим елементом нашої боротьби. Розташовуючись у самісінькому центрі Львова, біля великої квіткової клумби – чудовим місцем, де мав би, на думку львів’ян, але не влади, стояти пам’ятник Т. Шевченкові, ця громадсько-політична Клумба була справжнім островом свободи не тільки у Львові, а й в цілій Україні. Вона немов магніт притягувала українців із усіх-усюд, і всі, хто тільки міг, ставали її учасниками. Паломництво сюди було не тільки за усною інформацією, чи революційною народною творчістю, а й за неформальною пресою, літературою,  машинописами різних матеріялів, карикатурами, листівками, оголошеннями та ін. І як же можна було, побувавши на самій львівській Клумбі, та й не дістати собі та друзям хоч чогось з національної символіки – значка, тризубчика, стрічки, прапорця, наліпки, а якщо повезе, то й самого національного прапора.

Тут, в самому центрі столиці Галичини, національний прапор на держаку чи вудилищі почали щоденно виставляти вже з 2 травня. Його потрібно було постійно охороняти. Невтомним учасником, ініціятором та організатором Клумби став Олег Петрик. Він і почав утверджувати та охороняти тут прапор. Дбав за цю справу й О. Карелін-Романишин, інші активісти. З ініціятиви автора даного дослідження посеред квіткової клумби, на цій суспільній Клумбі 19 травня Рухом, незалежно від будь-яких влад було встановлено художньо оброблену кам’яну стелу з написом «Тут стояти пам’ятникові Т. Шевченку». Навколо цього каменю щоденно було море живих квітів, а на встановленому незабаром постійному флагштоку гордо майорів наш національний стяг. Пильнувати його потрібно було і вдень, і вночі, бо вороги надалі аж 17 раз зазіхали на наш прапор, намагаючись його знищити й демонтувати флагшток. Але вже їм тут люди не дали цього зробити, і синьо-жовте знамено постійно надихало усіх до боротьби за волю, за мову, за державу.

Із травня 1989 р. національні прапори, а також елементи інших національних атрибутів, стали неодмінними при проведенні мітингів, зібрань, передвиборних зборів, пікетів, маніфестацій. Влада не могла вже тут у Львові діяти заборонами, бо їй не давала цього зробити масовість визвольного руху. На Львівщині справа йшла важче. Так, за встановлення на клумбі Шевченка синьо-жовтих прапорців м. Самборі була відкрита судова справа проти активістів В. Горницького та Я. Припіна. Отож на прохання самбірчан, 28 червня 1989 р. революційний Львів відрядив до них, для підтримки визвольного процесу, цілий «поїзд дружби». Від львів΄ян проводив мітинг у м. Самборі, під синьо-жовтим знаменом, один із провідників цього виїздного загону О. Петрик. Від УГС виступив І. Макар. Повертаючись із Самбора електричкою актив Руху, УГС і Клумби зробив ще зупинку у селищі міського типу Комарно. Тут також мітингували. Зокрема, дуже глибоко і проникливо виступив політв’язень режиму, отець катакомбної УГКЦ, незабутній Ярослав Лесів. Пішли й на цвинтар, де провели молебень біля могили Борців за волю України. І все це здійснено за один день. Перший же мітинг під численними синьо-жовтими прапорами  майже без конфронтацій в Самборі відбувся аж восени, на цвинтарі до роковин ЗУНРу.

Надзвичайно велику роль у поширенні, трактуванні та утвердженні національної символіки відіграла неформальна преса. Так, газету Львівської регіональної організації Руху «Віче» з червня 1989 р. видавали із титульним зображенням герба Галицько-Волинської держави. Але лева розмістили так, щоб він йшов до назви «Віче», а не від неї. На титулі рухівського «Голосу Карпат» із  Дрогобиччини був тризуб.

На Рівненщині утвердження символіки йшло також важче. На 16 червня Рівненські ТУМ та ініціятивна група Руху, під керівництвом славного В. Червонія готували масове свято пошанування полеглих козаків у бою під Берестечком. З’їжджалися туди й наші рухівці-львів’яни та патріоти-лучани. Але, побачивши національні прапори, відчувши опозиційний патріотичний дух громади й маючи стягнуті сюди із трьох областей міліцію, спецназ, кагебістів та комуністів, влада безжально розігнала людей. Звістка про ворожу дію режиму обурила маси народу.

Галичани вперто, сміливо, принципово і невтомно намагалися, де і як тільки могли, далі впроваджувати національну символіку. Цього ж 16 червня в Бориславі, у великому залі палацу культури, була організована численна загальноміська конференція Товариства української мови. Саме тут, на столі президії, В. Копись в присутності офіційних осіб від влади, встановив невелику синьо-жовту хоругву. Мабуть, це стало першим використанням національної символіки в приміщенні на офіційному зібранні. В Стрию синьо-жовтий прапор замайорів на засіданні Товариства мови 25 червня.

У Києві 1 липня в будинку кіно, при геть переповненій залі, за участю відомих постатей з усієї України та й ще кількох союзних республік, відбулася потужна Установча конференція Київського Руху. Будучи членом оргкомітету з її підготовки, я пропонував та не зміг відстояти офіційного підняття тут національної символіки. Та й заключним акордом конференції було виконання не національного гімну, а Франкового революційного гімну «Вічний революціонер». Національного гімну наші київські рухівські керівники ще боялися. А у Львові 8 липня на першій звітно-виборчій конференції Львівського обласного Товариства української мови, в переповненому залі кінотеатру ім. О. Довженка, ми виставили два прапори – синьо-жовтий і УРСР. Тобто це також сталося у Львові вперше на офіційному заході легальної громадської організації. На закінчення конференції її делегати ще й заспівали національний гімн. Через ці обставини керівники Львівського ТУМу Р. Іваничук та І. Мельник мали нагінку влади.

Львівський рухівський десант на чолі з О. Петриком та активістом УГС І. Деркачем намагався пройти в Полтаві 7-8 липня, під час відзначення роковин битви українських військ І. Мазепи з московським військом Петра І в колоні, використавши привезений скрито, на собі, національний прапор. Та тут це ще була крамола з крамол. Їх схопили одразу ж міліціонери, пов’язали та повезли у відділення. Вони ледве звідти якось вибралися. В Рівному 22 липня на установчій конференції Руху ще не на сцені, а тільки неофіційно в залі були прапори. 30 липня в центрі Луцька на двох юнаків, які несли національні прапори, напали міліціонери. Одного з них, електромонтера Миколу Жутовського, що не зумів вирватися і втекти, міліціонери побили, потім посадили в машину, де продовжували бити і душити за горло. Відвезли хлопця у міський відділ міліції і там після 1,5 годиних залякувань відпустили.

Віче організоване 3 серпня 1989 року Радою Львівського Руху, біля стадіону «Дружба», зібрало 100 тис. осіб. Над головами безкрайнього моря зібраних майоріло більше сотні національних прапорів. Це було виявом своєрідного протесту проти блокування і затягування Верховною Радою УРСР рішення про затвердження національної символіки України. Мітинг схвалив серед інших документів і телеграму до Верховної Ради УРСР: «Категорично не згідні з політичною шкідливістю та історично неграмотною оцінкою національної символіки, здійсненою комісією патріотичного та інтернаціонального виховання. Вимагаємо припинити паплюження святинь українського народу – національного прапора та національного герба в засобах масової інформації та виступах офіційних осіб.»

Далеко не все гладко проходило в той час і у нас на Львівщині. Зранку 4 серпня влада вчинила дикий розгром дитячого пластового табору під Львовом на хуторі Паланики Городоцького району. На цей невеличкий табір, де було трохи більше 10 підлітків, організований Головою Українського християнсько-демократичного фронту Василем Січком напали кагебісти і міліція, обкомовці та райкомовці-комсомольці, чиновники з облуправління освіти, - всього 200 комуняк що приїхали колоною машин. Карателі демонтували і порвали національний прапор, а хлопців, що кинулися його захищати, копали ногами, пограбували все й потрощили будиночки. Особливо дісталося Богдану Тарнавському та Роману Тлустяку. Це спричинило цілу хвилю протестів у Львові.

В м. Запоріжжя 5 серпня, незважаючи на заборону влади, було проведено мітинг в підтримку НРУ, на який зібралося до двох тисяч людей. Активісти підняли два синьо-жовтих прапори. Мітинг вів кореспондент газети «Запорізька правда», член ініціативної групи НРУ Юрій Василенко. Він звернувся до присутніх із закликом підтримати синьо-жовтий прапор і вважати його прапором НРУ в Запоріжжі. Люди схвально відгукнулися на цю пропозицію.

На Підлисецькій Білій горі в неділю 6 серпня 1989 р. відбулося грандіозне пошанування Будителя Галицької Руси-України М. Шашкевича. На вершині 14-и метрового історичного меморіального хреста майорів національний синьо-жовтий прапор, а дещо нижче був прикріплений величний Тризуб. Літургію відправляли священнослужителі катакомбної УГКЦ владика Павло Василик і п’ять священників, потім була громадсько-культурна частина, де запальні промови чергувалися з національно-патріотичними піснями у виконанні знаменитого хору «Вірли» під орудою Марії Процев’ят. Саме тут, на батьківщині М. Шашкевича, чи не вперше публічно зі сцени виконувався національний гімн «Ще не вмерла Україна». Разом з хором співала 61 тисяча людей. Цього ж дня 6 серпня перший від 1941р. масовий мітинг відбувся у м. Ходорів. Тут вже вільно майоріли національні прапори. Від Руху і УГС полум’яно виступив М. Горинь, гідні та радикальні ідеї проповідували і депутат Верховної Ради СРСР Р. Братунь, від Ради НРУ Л. Сеник та І. Калинець. Не протирічив їх самостійницьким виступам і голова Ходорівської міськради. На горі Маківка, теж 6 серпня, на могилах Січових Стрільців були відправлені панахиди православними і греко-католицькими священниками. Зібралися із національними прапорами тут до 5 тис. чоловік.

7 серпня, після 48-річних поневірянь в сталінських лагерях і на засланні в Сибіру, повернулася до Львова рідна сестра С. Бандери 72-річна Оксана Бандера. Біля Клумби під кінець урочистої зустрічі, яку їй влаштували львів’яни, люди заспівали гімн «Ще не вмерла Україна».

В Кривому Розі 12 серпня відбувся санкціонований мітинг в підтримку НРУ, на якому зібралося 400 осіб. На мітингу було піднято 9 синьо-жовтих прапорів. У несанкціонованому богослужінні в Червонограді 13 серпня, яке ініціював член УГС Йосип Мигаль, на честь 1000-ліття хрещення України – Руси взяло участь до 10 тис. осіб. Потім був ще й хід до пам’ятника Шевченкові та до могил Січових Стрільців. Колони людей йшли із національними прапорами. В Харкові біля кінотеатру Україна з ініціативи НРУ 19 серпня був проведений санкціонований мітинг. На мітингу було понад 3000 осіб. Члени Спілки Української молоді Андрій Черемський і Віктор Підпорин підняли два синьо-жовтих прапори. Міліція спробувала забрати в них прапори, але люди захистили хлопців. Після інціденду мітинг проголосував за те, щоб були підняті ці прапори. Потім А. Черемський дістав 12 діб арешту. 20 серпня у Дніпропетровську на несанкціонованому мітингу, який зібрав 1000 осіб, було виставлено 10 синьо-жовтих прапорів. Цього ж дня в Донецьку відбулася установча конференція НРУ. На конференцію прибули делегати з Маріуполя, Краматорська, Горлівки та інших міст. Під час конференції, яка проходила в приміщенні університету, було піднято синьо-жовтий прапор. В Дніпропетровську 23 серпня міліція та кагебісти напали на пікетувальників і порвали синьо-жовті прапори.

До вересня, до установчого з’їзду НРУ, в колах компартійних і радянських органів Івано-Франківська заявляли, що начебто в їх області ніколи не буде визнана національна символіка, що це тільки у Львові внаслідок послаблення дій апарату творяться всілякі безчинства, відкрито ходять з синьо-жовтими прапорами по місту, що тут у них ні Товариство української мови, ні Рух навіть на ноги не зіпнуться. Їм і справді вдавалося блокувати створення Івано-Франківської організації НРУ аж до 12 серпня, коли, нарешті, відбулися установчі збори вже під національною символікою. Тоді ж, пізнім вечором, тут кагебістами був вбитий активіст Руху і «Меморіялу» Роман Левицький.

На честь тисячоліття хрещення Русі-України численна група вірян греко-католиків зі Львова вирішила провести службу Божу в Києві біля пам’ятника Великому князю Київському святому Володимиру 13 серпня. Сміливість провести цю відправу взяв на себе безстрашний отець катакомбної УГКЦ М. Гаврилів. Після молебну колона з близько 300 учасників попрямувала через увесь центр Києва, Михайлівську площу, до Хрещатика, а далі під Верховну Раду яку пікетували кияни. Вів колону під синьо-жовтими знаменами О. Петрик. Там, вилізши на ковані ворота Маріїнського палацу, Львівський активіст Іван Скорняк прикріпив національний прапор. Мітингуючі скандували: «Геть Щербицького!», «Україна без Москви!», «Україні волю!». Представники міліції та голова Ради Київської організації НРУ, депутат Верховної Ради СРСР В. Яворівський вимагали у львів’ян згорнути національні прапори. Рухівці та віряни зі Львова відмовилися це зробити. Напруга була велика. На даху Маріїнського палацу влада прилаштувала снайперів.

На установчій конференції Волинської обласної організації НРУ національний прапор і тризуб на сцені театру ляльок, де вона проходила 19 серпня, вдалося відстояти голосуванням самої конференції. А наступного дня, 20 серпня національні прапори вперше публічно були підняті на 50-тисячному другому міському мітингу, організованому Рухом. В Тернополі 23 серпня активом Руху і УГС був організований мітинг і демонстрація, приурочені обговоренню імперіялістського пакту Молотова-Ріббентропа. Зібралася стотисячна маса народу й почала скандувати «Україні волю!» … Режим силою і кийками, шматуванням національної символіки на вулиці, почав розганяти людей. На машинах спецзагонів карателів були й вишколені собаки. До кривавих репресій не дійшло, мабуть, через масову присутність в колоні дітей, та що керівники Руху закликали народ відступити.

На Хмельниччині перший демократичний мітинг під синьо-жовтими прапорами був організований місцевим Рухом на екологічну тему 27 серпня у м. Нетішині. Цьому успіху посприяла масова участь активістів із Острога і Здолбунова – всього зібралось аж 10 тисяч осіб. В цей же час тоталітарний, антиукраїнський яструб, перший секретар Хмельницького обкому партії, депутат ВР СРСР тов. В. Дикусаров сичав: «Ми вам покажєм… ми ето прекратім… Ходят слухі, что у нас в Хмельніцкой області создаются какіє-то Рухі, да нікогда ми етого нє позволім …».

Якісним проривом в утвердженні національної символіки України став Установчий з’їзд НРУ 8-10 вересня, що став переломною віхою всього визвольного процесу. Актовий зал Київського політехнічного інституту був прикрашений давніми гербами всіх етнічних українських земель – від Перемишльського князівства і Холмщини до Кубані, від Закарпаття до Слобожанщини… В центрі ж їх об’єднував наш Тризуб. На сцені – цікава конструкція з жовтих і синіх стрічок  утворювала слово Рух. У залі – маєво синьо-жовтих прапорів. А посередині залу, поруч із самотнім державним прапором УРСР, теж красувався національний синьо-жовтий. Якщо не всі, то абсолютна більшість делегатів та гостей, бачила усю рідну символіку вперше. Це стало потрясінням, це було початком відродження духу цілої нації.

Справжній бій проти  права користуватися національною символікою влада розв’язала 17-24 вересня в Чернівцях, де проходив перший знаменитий Всеукраїнський пісенний фестиваль «Червона рута». Щоб не допустити національної символіки, міліція і кагебісти вже із самого перону чернівецького вокзалу проводила стеження і ганебні труси серед делегацій молоді, особливо львів’ян, та івано-франківців, щоб виявити й конфіскувати символіку. 24 серпня, в день закриття фестивалю групою «сотрудніков» у цивільному був жорстоко побитий 21-річний львів’янин Роман Паславський. Чернівецька «швидка допомога» відмовилася забрати Романа до лікарні. Тільки по приїзді до Львова, одразу із залізничного вокзалу він був доставлений у лікарню. Пригальмувати використання символіки їм здавалося що вдалося, але битву за настрої, за уми і серця молоді, режим програвав.

Партапарат, кагебісти і міліція, як в центрі, так і на місцях намагалися опанувати народ – ту стихію, очолену Рухом, всіляко гальмуючи і поборюючи національне відродження. Для цього вирішили силою вдарити у центр національного відродження – в український П΄ємонт - революційний і буремний Львів. Масове і звірське побиття десятків львів’ян влаштували пізнім вечором 1 жовтня в День міста. Та ефект став протилежним. Терор влади одразу ж викликав гостру реакцію Руху, УГС, Товариства мови, маси активних людей. На Львівщині створилися страйкоми, і почався новий етап боротьби – ще й страйки. Ситуація із силовою спробою зупинити поширення вільнолюбивих рухів, і особливо задушити використання національної символіки також повторилася і в Луцьку. Тут під час святкування Дня міста, правда вже серед білого дня, карателі були підвезені спецавтобусом до групи людей із національними прапорами та напали на них. Виривали прапори, били киями тих, хто їх тримав. Серед побитих була і вагітна жінка. Розбої влади над мітингувальниками були і в Києві, Вінниці, Харкові …

В неділю 8 жовтня 1989 р. представники НРУ з Трускавця, Дрогобича, Борислава та Самбора їхали до Турки трьома замовленими автобусами на екологічний мітинг. Їх висадили у с. Розлуч, далі, мовляв, їхати заборонено – прикордонна зона. Ті вийшли з автобусів і промарширували 10 км. Тоді знову їм дозволили сісти в автобуси і їхати. При в’їзді до Турки їх зупинив натовп партактивістів, і почалися образи і погрози. Тільки грамотна поведінка активістів не дала спровокувати бойні. Вони з автобусів не виходили. Штурмуючи автобуси «трудящієся» керовані сексотами, повибивали вікна, потрощили двері. Автобуси подалися назад до Розлуча. Тут їм ще влаштували трус для того, щоб вилучити фото- і кінокамери. Та їх вдалося сховати.

Перед «празднованієм годовщіни Октябрской революціі» у Львові комуняки вимагали, щоб на час проведення в центрі їхнього параду зняли жовто-блакитний прапор на Клумбі. Громада і рухівці відмовляли владі в цьому. Та все-таки вирішили приспустити прапор на знак жалоби. Однак  комуно-кагебістська влада перед тим парадом зробили чергову спробу зірвати прапор. Рано-вранці група комуняків та міліції прийшли до Клумби, щоб насильно зняти прапор. Один з постійних вартових побіг до Преображенської церкви по допомогу. Звідти прибігли кількасот людей, що там також постійно чергували, побоюючись, щоб церкву насильно не віддали знову православним. Представники влади втекли. Прапор знову відстояли!

28 жовтня Руднівська організація Руху і осередок УГС, які очолював О. Петрик, за участю львів’ян, здійснили поїздку у Вінницю двома автобусами. Це був, так би мовити, класичний культурно-національний «десант». У Вінниці взяли участь у проведенні мітингу, який міліція намагалась заблокувати. Вінницький актив на мітингу очолив полковник у відставці Бровченко. Львів΄яни зуміли розгорнути там аж 24 національних прапори привезених із собою. Виїзд до м. Хмельницького 4 листопада здійснили 12 львіських активістів СНУМу, Руху і Клумби. І, як звичайно, за участю О. Петрика. Прибули на запрошення місцевого Руху, що подав заявку на екологічний мітинг. На мітингу підняли 16 національних прапорів. Секретар обкому компартії тов. Дикусаров, який був присутній на мітингу, участі у виступах не брав. Наступна поїздка львів’ян була 11 листопада до м. Деражня. Їздили автобусом 28 чоловік, яких очолював Іван Колаєць на псевдо Сотник. Тут місцева влада та комуняки заблокували автобус. Вийти з нього, та розгорнути прапори зуміли, але мітингу провести не вдалося.

Пізнім вечером 18 листопада в Бориспільському аеропорту зібралося декілька сот осіб з національними прапорами, хрестом і свічками зустрічали в трунах своїх кращих синів, закатованих в тюрмах проклятої Московії – Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина. Спостерігаючи за цими людьми, що зібрались - кращими з кращих представників нашого народу, і бачачи навколо масу вовчих очей псів режиму, я тоді подумав: «Боже, не доведи, щоб із цим цвітом нації сталося  чогось недоброго. Адже тут в одному місці стоять і совість, і душа, і розум нашого народу…». Наступного дня траурна процесія з символікою йшла через весь Київ. І було в цій колоні може 20 чи 30 тисяч людей. Казали, що після похорону Л. Українки у 1913 р. Київ ще такої церемонії не бачив. Таку величаву похоронну процесію проводив РУХ разом зі священниками-патріотами.

Моршинські рухівці на чолі з борцем за волю України ще із 1940-х літ, колишнім багатолітнім політв’язнем московського режиму Мирославом Меленем, 13 грудня 1989 р. заініціювали першу поїздку під Крути для пошанування юних героїв УНР. Для цього виготовили великий 4,5 метровий березовий хрест, що ледь вміщався в автобусі «Ікарус» на якому й вирушили в путь. До них долучились львів΄яни. Керівниками автобусів були першого – О. Петрик, а другого від «Меморіалу» – С. Жишко. Другого дня, після певних колізій вдалось, за допомогою одного з нечисленних старших місцевих жителів, знайти місце загибелі героїв та встановити там цей хрест. При проведенні панахиди і віче-реквієму було розгорнуто групою СНУМівської молоді з Києва і Львова синьо-жовті прапори і один червоно-чорний.

Перші відносно демократичні (або точніше плюралістичні) вибори до Верховної Ради Української РСР та місцевих рад усіх рівнів відбувались 4 березня, а їх другий тур у багатьох округах проходив 18 березня. Кворум новобраних депутатів сільської ради с. Зимна Вода, що у Пустомитівському районі під самим Львовом, був забезпечений вже першим туром виборів. Нову сесію зібрали не гаючись вже 12 березня, де й було прийнято рішення підняти національний прапор над сільрадою. У цей же день рада також прийняла ухвалу знести пам’ятник Лєніну. Вже через обідню перерву це рішення з радістю та ентузіазмом було виконано. Бетонною крихтою від розтрощеного боввана засипали на дорозі велику калабаню. Це село і ця дата є місцем першого в Україні офіційного підняття над органом державної влади синьо-жовтого прапора. Другими стануть стрияни. Тут 14 березня на будинку міської ради новообраними депутатами також було офіційно піднято національний прапор. Серед усіх міст України Стрий був перший, а Стрийська міська рада стала першою серед міських рад України, яка офіційно визнала національну символіку. Сьогодні про цю подію свідчить чудова меморіяльна таблиця на будинку Стрийської міськради.   

Далі процес відродження національної символіки на Львівщині, після березневих виборів 1990 р., став масовим. Із рішення про підняття національного синьо-жовтого прапора, поруч  з державним прапором УРСР, розпочинали свою роботу новообрані місцеві Ради всіх рівнів. У багатьох місцях першим питанням було процедурне – винести із сесійної зали погруддя Лєніна, другим – вибори нового голови ради, третім – про підняття національного прапора. Зокрема, так було 1 і 2 квітня на перших сесіях новообраних районних рад у м. Львові, сесіях Бориславської та Дрогобицької міських рад …За рішенням сесії Дрогобицької міської Ради національний прапор було посвячено і встановлено на вежі Дрогобицької ратуші. Ініціяторами цього акту стали новообраний голова Дрогобицької міськради   М. Глубіш та депутати В. Бунь, Б. Труш, Ю.-Р. Модрицький.

Зрозуміло, що законне утвердження національного прапора у столиці Галичини Львові було надзвичайно важливим. Отож, перше офіційне засідання сесії новообраної Львівської міської ради було особливо урочисто відкрито 3 квітня. Одразу було прийнято ухвалу про підняття національного синьо-жовтого прапора на вежі міської ратуші, що з великим ентузіязмом було зроблено у спеціальній для цього перерві сесійного засідання. Цього яскравого сонячного дня свій прапор на площі Ринок зустрічали тисячі львів’ян і гостей міста. Нарешті звершилося! Першу урочисту сесію новообраних депутатів Львівської обласної ради провели у Львівському Оперному театрі 9 квітня. Під час відкриття з оркестрової ями вперше професійно прозвучала мелодія Гімну «Ще не вмерла Україна». Диригував оркестром і підготував оркестровку нот львівський композитор і музикант Ростислав Демчинський. Зробив він це на моє прохання. За рішенням сесії над куполом театру національне знамено прикріпив депутат обласної ради, народний трибун і борець Олег Петрик. Це були в нашому житті, в житті старших поколінь, неповторні миті, що й нині ще викликають щем у серці. Тепер розпочався новий відлік нашого відродження, відродження Держави. Більшість ухвал Львівської обласної ради мали загальнонаціональний характер і були продубльовані іншими обласними радами, або лягли в основу законотворчості Верховної Ради України. Серед них одними з перших були про національну символіку.

Символіка почала поширюватися на вулиці й площі міст та сіл області. Так, в с. Нестаничі Радехівського району 8 квітня 1990 р. синьо-жовтий стяг був урочисто посвячений і встановлений біля пам’ятного каменя, встановленого на честь М. Шашкевича. Тут же був встановлений рухівський інформаційний стенд. Встановлення таких стендів і флагштоків з національним прапором йшло під егідою Руху повсюдно.

Львівська обласна рада 28 квітня 1990 р. прийняла ухвали «Про національну символіку», «Про відзначення національних свят», а над правим крилом будинку облвиконкому, де відбувалися сесійні засідання, встановлено синьо-жовтий прапор як національний. 24 липня 1990 р. на щоглі перед Київською міською радою згідно з прийнятим рішенням Київради піднято поряд з червоно-лазоревим прапором УРСР  освячений національний жовто-блакитний. Київ став дев’ятим після восьми обласних центрів України, де вже було узаконено використання національної символіки.

З нашого дослідження також випливає цікаве спостереження, що чи не найбільший особистий вклад у впровадження національної символіки в Україні у революційному 1989 р. здійснив львівський патріот-ентузіяст, смілиий, бойовий і невтомний Олег Петрик. Разом з тими чи іншими активістами Руху, УГС і Клумби у 1989 р. він піднімав перші синьо-жовті прапори не тільки в себе за місцем проживання у Львові, с. Рудно, с. Зимна Вода, а й інших містах і селах Львівщини і в кількох інших містах України. Зокрема, 14 червня в Івано-Франківську на могилі Д. Січинського. В липні разом з активістом УГС  І. Деркачем та О. Вітовичем був у Вільнюсі, де також пропагував національну символіку. Із Прибалтики відразу поїхали на відзначення роковин битви під Полтавою, де 8 липня також вперше розгорнув привезений із собою національний стяг у Полтаві. А вже 13 серпня в Києві під національним прапором пікетував Верховну Раду УРСР. 24 серпня розгорнув синьо-жовтий прапор на Сорочинському ярмарку, 27 серпня продемонстрував наш стяг навіть на стадіоні «Шахтар» в Донецьку. У вересні пробивав дорогу прапору в Хусті та Чернівцях. Цієї ж осені брав активну участь в революційних подіях із синьо-жовтим стягом в Хмельницькому та Вінниці. Отож, недаремно саме йому, як новообраному депутатові Львівської обласної ради доручили почесну місію вже офіційно, а не революційним шляхом, встановити національний прапор 9 квітня 1990 р. над Львівським Оперним театром, а 12 квітня – над будинком обласної ради. Він же заопікувався підняттям національного прапора 30 червня 1990 р. – над Головним залізничним вокзалом, а 12 серпня – над приміщенням аеропорту.

24 серпня 1991 р. після провалу ГКЧП сесія Верховної Ради України прийняла «Акт проголошення незалежності України». 26 серпня 1991 р. розпорядженням виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів на території області анульовано державну символіку та гімн УРСР. Вирішено що в усіх встановлених законом випадках має використовуватися як державний гімн «Ще не вмерла Україна», як державна символіка – герб Тризуб, прапор – синьо-жовтий. 4 вересня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила постанову «Про підняття над будинком Верховної Ради України синьо-жовтого прапора». Поки що паралельно з червоно-лазуровим. О 18-й годині синьо-жовтий прапор було піднято над будинком Верховної Ради.

16 січня 1992 р. ухвалено указ Президії Верховної Ради України про Державний гімн України, яким затверджено мелодію М. Вербицького національного гімну «Ще не вмерла Україна». Далі, 28 січня постановою Верховної Ради Державним прапором України затверджено національний прапор синьо-жовтого кольору. А 19 лютого Верховна Рада України постановою «Про державний прапор України» затвердила золотий Тризуб малим Гербом України. Великий Герб України ще досі не затверджений.

4 липня 1993 р. в Керчі на флагманському кораблі ВМС України «Гетьман Сагайдачний», збудованому на Керченському суднобудівному заводі «Затока», вперше офіційно піднято новий український військово-морський прапор.

Всеволод ІСЬКІВ

Голова виконкому Львівської регіональної Ради РУХу

у 1989 – 1990 рр.,депутат Львівської обласної ради 1990-1994 рр.

 



Джерело: http://Матеріал друкується вперше. Будемо вдячні за посилання на першоджерело.
Категорія: Історія | Додав: Соломія (18.02.2015) | Автор: Іськів Всеволод
Переглядів: 1478 | Коментарі: 1 | Теги: Іськів Всеволод, Тризуб, Прапор України, символіка
Всього коментарів: 1
avatar
1
З цікавістю прочитав статтю Всеволода Іськіва. Варто би розповсюдити в мережі. Знаю і його і О.Петрика, але із статті багато нового почерпнув для себе. Дякую, Всеволоде.
avatar